Українсько-польська війна

Конфлікт на Волині в історіях свідків








На в'їздах до деяких волинських сіл важко не помітити червоно-білі хрести. Вони – чи не єдине нагадування про криваве протистояння між поляками й українцями на цих землях у 1943-44 роках. Поляки ті події на офіційному рівні визнали "геноцидом", українці називають "Волинською трагедією".

Місцеві на хрести поглядають скоса і розповідають: встановили їх поляки стихійно, не питаючи в громади й влади, після розпаду СРСР. За часів Януковича, після рішення місцевих чиновників, на хрестах вирішили позатирати написи з кількістю загиблих.
"Викопують яму, ставлять той хрест іменно біля головних доріг, не на кладовищі. А потім приїжджають поляки, екскурсії роблять, і кажуть: "От бачите, які українці — бандіти, в селі Верба вибили 160 мирних поляків…" А за вбитих українців не згадують ні слова", — говорить 82-річний краєзнавець Ярослав Царук, який самотужки займається історією польсько-українського конфлікту більше 25 років.
Що призвело до сутичок на Волині і спричинило локальну війну в межах Другої світової – поляки говорять неохоче.

Українські ж історики наголошують: конфлікт назрівав давно і протистояння було неминучим через претензії поляків щодо Галичини й Волині й дискримінаційної політики проти українців. 1930 року вона вилилася у масові арешти, побиття, закриття українських установ і вбивства. Поділ Польщі між СРСР та Німеччиною 1939 року для українців став надією на полегшення життя. Під час Другої світової і українські, і польські підпільники не приховували своїх територіальних претензій на Галичину й Волинь — кожен вважав ці землі своїми.

"Через це почався збройний конфлікт: по суті війна між українським і польським підпіллям – якої не могло не бути", — каже директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович. Він досліджує це протистояння й акцентує на тому, що війна між Україною і Польщею почалася не 1943 року, й охопила не лише Волинь. Антиукраїнські акції зі спалення православних церков були організовані польською владою ще 1938 року — на Грубешівщині, Холмщині, Підляшші і власне Волині. А перші збройні зіткнення почалися улітку 1942 року на Холмщині, де були знищені 64 українські храми. Відповідь українців на ці акції своєю чергою призвела до так званої антиукраїнської офензиви улітку 1944 року, під час якої було спалено кілька десятків українських сіл.
Загалом же вітчизняні історики визнають: влітку 1943 року на Волині постраждало значно більше поляків, хоча попереднього 1942 року на Холмщині — ситуація була протилежна. Якщо порівняти дані Українського інституту національної пам'яті України та польських науковців, різниця вражає: 50 тисяч проти 100. При цьому сусіди воліють не згадувати про постраждалих українців, яких, за приблизними підрахунками, було 21-24 тисячі.

"Висмикування з ширшого контексту українсько-польських стосунків винятково подій 1943 року – є певною мірою інформаційною технологією, яка застосовувалася спочатку польськими медіа, потім політиками, а тепер, на жаль, й істориками. Власне для того, аби представити конфлікт винятково як страждання поляків", — зауважує В'ятрович й у цьому ключі згадує і скандальну стрічку Войцеха Смажовського "Волинь", де українці — вбивці, а поляки — жертви.
Сьогодні на Волині з осторогою сприймають людей, що розпитують в них про пережиті події. "Ще прийдуть поляки і помстяться", — каже дружина свідка нападів поляків 43-го року Федора Панасюка. Вона недовірливо дивиться на диктофон й скептично запитує: "Кому це поможе?".

Війну, через яку довелося пройти багатьом волинянам, часто хочуть спростити до брутального вбивства в певному регіоні. Насправді ж вона розвивалася на кількох рівнях: політичному і фронтовому (між Українською повстанською армією та польською Армією крайовою), і на селянському. Окрему роль зіграли Німеччина й Радянський Союз, які воюючи одна з одною, стравлювали сторони для взаємопослаблення, підіграючи, залежно від моменту, то Україні, то Польщі.

Українські дослідники наголошують: поділити жертв і катів в конфлікті за національною ознакою неможливо — були акції, під час яких вбивали як польське мирне населення, так і українське. Воєнні злочини, зазначають в Інституті національної пам'яті, були невід'ємним елементом протистояння і констатують: масове вбивство цивільного населення було з обох боків.
ТСН.ua зібрав на Волині свідчення очевидців тих кривавих подій, нащадків жертв протистояння й місцевих краєзнавців, які власними силами вивчали дані про українсько-польський конфлікт.
ОЛЬХОВИЧ ОЛЕКСАНДРА, 87 років
Свідок нападів поляків 1944 року (15 років на момент подій)
жителька села Тростянець, Ківерецького району Волинської області

То такий був конфлікт, поляки з українцями, звідси, з Маневицького району ці хлопці. То ми ж жили в лісі, [ховалися] від поляків. Що мали, те на хуру поклали, а те все осталося дома – і корова, і свині, і все було.

Боялися, бо палили і били поляки. І ми їхали вже в Годомичі, то ці хлопці, ці повстанці [бійці УПА], то вони йшли нападати на Прибраже (Пшебраже, – ред.). Ми їхали, ще мати їм давала по дорозі попити молока, бо в нас молоко було прив'язане до хури, і каже: "Попийте хлопці, ви ж такі змучені". Кажуть: "Йдемо поляків бити". З Маневичів йшли.

Не знаю, за що йшли бити. Вони якось зачепили єдне другого, видно. І така була ненависть в них. І ті поляки почали на наше село наступати і забили одну бабу, забили другу бабу, спалили хату. Ну і шо, біда. Давай ми ото тікати в ліс. Як ми пішли ото в ліс, то так ціле літо.
Не знаю, за що йшли бити. Вони якось зачепили єдне другого, видно. І така була ненависть в них. І ті поляки почали на наше село наступати і забили одну бабу, забили другу бабу, спалили хату.
Це була Колківська повстанська республіка. І пішли вони на те Прибраже. Там видно вони постріляли трохи... Потім ми, значить тако, в лісі нема що їсти, хліба треба спекти, прийшла тьотка до мене і каже: "Ходи, я розчиню вдома хліб, то підпалиш мені піч, я спечу хліб". Я прийшла, та тьотка вже замісила то тісто, я підпалила піч, і дивлюся, чи то хто на нас нападає. Я як встала на перший ступеньок, то вже лізуть раком два німці і поляки. Побачили дим і, значить, [вирішили, що] то бандеровцям печуть хліб. Їх це било. Я кажу: "Тьотю, на Бойковому полі вже німці". А вона послухала так мене і ми раз – і вже в ліс повтікали. Ще ми не добігли до лісу, а наша хата вже горить. І хліб згорів, і все згоріло. І клуня згоріла. В клуні ще була закопана одежа. З братом ранесенько пішли ми на те пожарисько, відгорнули той жар і достали ми то. Там були рушники, полотно... Все таке було. Ми його занесли на хуру в ліс. І так ми цеє мали.

[Потім] жили в Годомичах. Вже горить наша церква – бачили. Вже поляки підпалили ту церкву. Чи німці, чи поляки, ну досить, що вони там разом були.
Наш Тростянець всенький був спалений. То осталося дві польські хати. То вони то знали. Отут во як їхати в село, то жили євреї. То їх тоже тоді… ой то таке тоді було, що страшне. Взяли тих євреїв і позганяли в одну хату. То були німці. Поляки помагали їм.

І зогнали їх в одну хату, і що ж – треба стріляти. Взяли викопали яму за селом. І зогнали туди тих євреїв. І діти, і дорослі, і давай стріляти. І постріляли. То потім вже, потім. Може, якісь родичі знайшлися, вже загородили те місце. А одна жінка, жидівка, втекла, і прибігла тоди до нас в хату і каже: "Переховайте мене", а батько каже: "Що ж я тебе переховаю, а вони мене завтра спалять і заб'ють, йди на Суцьк туда". А вона каже, що побачите, споминете моє слово, що нами розчинять, а вами замісять. І таке було.

Як ми ото жили в Хопняві, то там були повстанці. В хаті вони там поселилися. Такий штаб їхній був. І вони співали кожний ранок, молилися. Співали "Боже Єдиний, нам Україну храни". Комсомольців вони не любили. То куди треба, вони вже йшли і нападали.
МОСУРЕЦЬ ТЕТЯНА ТАРАСІВНА, 84 років
Свідок нападів поляків 1943 та 1944 років (11 років на момент подій)
село Заболоття (Володимир-Волинський район)

28 серпня 1943 року напали [поляки] перший раз на Заболоття [прикордонне селище міського типу на Волині]. Тоді загинуло, здається мені, що шість людей. Загинула моя баба Стрийчук Євдокія Іванівна, Мосурець Мотруна Андріївна, Терещук Касіян, Мосурець Пелагея, Шпур Олександра Андріївна, мені здається, і Мартинюк. Шістьох тоді забили. Ну і хати спалили в селі, не знаю скільки.

Знову напали десь, певно, у листопаді. Два рази. Десь у листопаді забили Мартинюка Степана, Гульдонку і Василя Джерегу, і дочку Олену ранили, але не довезли до лікарні.
Жили дружно [з поляками], пока німець забирав Росію. Жили дружно – нічого не було, ми ж вдома були всі.
Ще раз напали. То десь мусить у грудні. Тоді так багато снігу було. Загинула Шпур Олександра Савівна, Приступа Максим Васильович і був тута плєнний, Мішка. Ніхто не спитав його. Не знаю ні фамілії, ні звідки він. І його поляки тут забили. І ще Стрільчук Марія і її син, Григорій, і її братиха (дружина брата, – ред.).

І напали четвертий раз, вже 44 року, 4 квітня. День – була п'ятниця. То вже вибили всіх. Тоді — Царук Федор і Царук Єфросінія, ну а діти – Царук Василь, і Георгій, і Галина, і Мел'янтіна. І вагітна була, моя тітка. Приступа Анастасія і двоє дітей – Вєра і Люба, і Мусурець Мутруна, Приступа Василь і Приступа Арсен, син його. То тоже 12 літ, з 32 року, то він, вважається, ще дитина був. І ще Приступа Дарія.
Я була тільки раз, як у листопаді тоді напали. То той чоловік, що Василь Джерега, загинув. То в нього було восьмеро дітей, то діти посідали на фіру, і він вернувся винести жорна, щоб не згоріли. Вернувся жорна виносити і забили його. Осталося 10 хатин – 9 хат і єдна стодола.

Жили дружно [з поляками], пока німець забирав Росію. Жили дружно – нічого не було, ми ж вдома були всі. От як став німець, стали німця гнати назад, то і стало. То всьо наробив німець. В 41 році 22 червня вже були у нас у Заболотті.
ПАНАСЮК ФЕДІР ПЛАТОНОВИЧ, 85 років
Свідок нападів поляків 1943 року (12 років на момент подій)
село Верба (Володимир-Волинський район Волинської області)

Читає власні нотатки

У 1943-му році я бачив, як Качуків (Качевські, — ред.) побили [поляки] ноччю і в колодязь кинули. Вісім душ — п'ятеро дітей, мати, дід і баба. Я бачив, як з колодязя доставали, ми, пацани, бігали і дивилися.

Рой Гнат із жінкою, дві душі. Ноччю приїхали [поляки], а син втік з невісткою.

Рой Оксеня. Як поляки били Вербу, всі тікали. А вона затрималася, бо хату не закрила. І саме їхали сусіди, і вона сіла на фуру з сином. Син 31-го року (на той момент 12-річний, — ред.) прийшов, і баба завулнувалася [за Оксеню]. І вже до вечора була поголоска, що троє наших побили. То я прибіг на другий день і бачив, як розрубана рука була, як ножом, у клуні.
Напали поляки, а там сходилися на ніч і вибили багато людей. Дев'ять душ там було забито. Там мій ровесник, ровесниця зникли.
Рой Петро. Один чоловік. Їхав додому через Вербу. І поляки засіли і його застрілили. Ще собака був, за ним біг, і потім ще цілі сутки над ним стояв.

Онупріїхи. Дві душі. Получилося так, що за німців дочка вийшла в Зорю. І щось не поладила з чоловіком, прийшла до мами і каже: забери одежу. І вони туда пропустили в Зорю і йшли з тлумаками, і їх побили.

Марчаки. Три душі. Батько Терентій і два сини поїхали на Сираківку Пущину. І там поляки злапали їх і побили.

Горбачі, дві душі. Разом із Рой Оксенією.

Качевські, дев'ять душ. Напали поляки, а там сходилися на ніч і вибили багато людей. Дев'ять душ там було забито. Там мій ровесник, ровесниця зникли (діти 12 років, — ред.). Я не бачив, тіко розказували. Потом як тих вісім душ з колодязя народили, то вже Качевських хату запалили. Ті трупи погоріли.
То спалили її в хаті. Я сам одкопував після війни, бо батька забрали на фронт, і я одкопав. Ноги були спалені. Я похоронив.
Каляпухи. П'ять душ. Троє дітей, батько і мати. Вони повтікали. А вона була беремєнна, то і вернулися додому народити. І само при родах поляки приїхали і їх побили. То батько, мати і троє дітей. Побили їх на Капітулці. То всьо вербські. Нова Верба, Сираківка.

Капітулка, 28 душ, там і пам'ятник поставили. Там збиралися штунди — віруючі. Вони считали, що Богові душу не винувати, а їх окружили і вибили — 28 душ.

Кожунєвських, шість душ. То моя баба Кожунєвська. То старі, вони не втікали, сходилися і не боялися. Їх побили. Там Кожунєвський, жінка, Худорів.

Свинарин, три душі з Верби.
Собітських, дві душі. То так получилося, що пішла поголоска, що Верби німці будуть бити. А вони втекли. А потом поїхали за речами. І в лісі чоловіка і жінку забили поляки. На другий день поїхали з німцями і забрали тих трупів.

Гус Павло. То ще є Маруська Гус. То батька забрали. Білий день. Получилося так, що жінка спритумніла, бо хтів стріляти, і впала. Тую жінку покинули, а забрали чоловіка і забили. То його на Селиськах били, катували.

Мамусюк — то моя друга баба. Вона була сама. І ще пам'ятник є, тіко не правильно там — Панасюк — написано, а фактично її Мамусюк фамілія. То спалили її в хаті. Я сам одкопував після війни, бо батька забрали на фронт, і я одкопав. Ноги були спалені. Я похоронив.

Куренєвський один був. Отого батьків побили, а його раньше взяли. Він швець був і забрали його, щоб шити чоботи. Забрали і, напевно, на Селиськах там забили. То трьох забили — батька, мати й сина.
АНТОНІНА СОЛОДУХА
Нащадок постраждалих в польсько-українському конфлікті, досліджує історію протистояння

Мене це зачіпає. Я цим переймаюся. В моїй родині у батька мати була полька, а батько був українець. Вони жили в маленькому селі Вєров. Зараз його немає: було знищене соціалістичною тоталітарною системою у 70-х роках. На моїй пам'яті там було 20 будинків. Мій батько прошов німецький полон – з першого дня війни і до останнього, був взятий в Устилузі. Ще до війни його брат Мєтик (який був поляк, від першого шлюбу моєї бабці), мав магазин у Володимирі. Там сходилися поляки... йому запам'яталися їхні розмови. Він часто згадував їх. "До якого часу ми будемо тих українців терпіти? Треба їх різати і вбивати".
Як порахувати, то з кожної хати по одній людині було вбито. А село було маленьке — на 20 хат
Після війни я бачила могилу. Мої батьки доглядали за нею. Розповіли, що там поховано 13 людей. І там дід мій – батьків батько, а ще дідов брат. В 1971 році вже повністю зносилося це село Вєров, корчувалося все дотла. Батькові сказали викопати ту могилу, позбирати кості і переховати їх на могилки. Ніхто ніякого гроба не робив, все на купу викинуто в ящик... В нас ще під хатою могилка була. Мені розповідали про цю жінку, чому вона була біля хати похована. Її підвісили за руки. Покатована, порізана. Стояли ночви, і кров стікала в ці ночви. Ту могилу теж викопали".

В Селісках був штаб війська крайового – допроси вели. Катівню зробили в одному з недобудованих будинків. Першими у Вєров, як говорять, приїхали двоє вершників, говорили по-російськи. Забрали Шевчука Антона і Романюка Григорія. Звичайно вдягнені були, як російські партизани. Коли везли їх до Селиська, почули наші чоловіки польську мову між ними…

Став один втікати і його забили та покинули на полі. Другий тоже пробував тікати, то його забили біля Селиська. Говорять, що того вбили 10 січня 1944 року. І він був в могилі, де і мій дід…
По сьогоднішній день ніхто не знає, де вони. Думали, може, це були УПА, а це були прості хлопці…
А ще були молоді хлопці, 17-18 років. сиділи у крайній хаті. Навіть не самооборона, бо беззбройні, а так, щоб як поляки наступатимуть, то в рейку битимуть: сигналізувати людям, щоб тікали.

Сиділи взимку ввечері, в карти грали. Гаврилюк Петро, 18 років, Микитюк Феофіл, 19 років, Шевчук Степан, 17 років, Королюк Сергій, десь 18 років. Труш Микола, маленький був ростом. Ну і Ляшук Григорій, господар тої хати, 35 років. Ось поляки їх там і застукали за картами. Маленький Труш, Коля, сховався на печі в лахмітті: його не побачили. А всіх інших забрали із собою й повели в Селіски.

По сьогоднішній день ніхто не знає, де вони. Думали, може, це були УПА, а це були прості хлопці… Як порахувати, то з кожної хати по одній людині було вбито. А село було маленьке — на 20 хат.

КОМАРНИЦЯ СТЕПАН ПЕТРОВИЧ
Місцевий краєзнавець, який за власною ініціативою вивчає історію села
село Гайове

Запис наданий Інститутом національної пам'яті

Німець рішає: українські націоналісти сильно розперезалися, захотіли Україну збудувати. Він наказує розстрілювати націоналістів в Києві, по Україні.

В 1943 році бере роззброює поліцію, яка була поставлена ОУНівцями, щоб стримувати всякі розбійницькі бої. Вони були для збереження спокою поселень. Німець бере й арештовує їх потроху, декого розстрілює, остальних засилає на роботу в Німеччину – на шахти, рудники. Поліціанти побачили, що то діло кепське. Й Організація Українських Націоналістів дає команду всім зі зброєю перейти у підпілля.
У лютому-березні 1939 року (ще війни не було) польський уряд постановив, як позбутися українців — кожному міністерству.
І в один день, 20 березня 1943 року, за наказом ОУН українська поліція зі зброєю в руках вся переходить до повстанців. Вони формувалися вже давненько. Вони були в бою, вже боролися з німцями. І таким чином була створена Українська повстанська армія.

На місце українських поліціантів німці набрали поляків. Коли була українська поліція, то брали в Німеччину на роботу кожного десятого. Коли стала польська поліція, брали тільки українців. Виловлювали, як могли. Кого розстрілювали, кого одправляли у Німеччину.

Поляки розперезалися, вбивали потихеньку. Як не було німців, вбивали сім'ю, грабували, спалювали. Їм урядом Сікорського була дана команда розчистити Волинь — бо вже німець почав відступати, — щоб при підході Червоної армії на Волині не залишилося українців, а тільки поляки.
Могили українців, які стали жертвами конфлікту на Волині
У лютому-березні 1939 року (ще війни не було) польський уряд постановив, як позбутися українців — кожному міністерству.

І було розроблено план перехрещувати їх — хай їдуть на роботу в Росію, у велику Україну, виселяти в Аргентину, США і так далі. Тільки, щоб не на Волині були українці. Звісно, почали поляки показувати свої крила.

19 травня вони спалили, побили українців в Горобинському районі, то Красний сад. А у нас, у Володимирі (Володимир-Волинський район Волинської області, — ред.), 20 травня на село Нехворощі напали, побили 12 людей, спалили чотири двори, пограбувавши доподчиста. Дітей і жінок побили.

І 20 травня у Хмелеві поляки побили 9 людей, три двори спалили, пограбували, знищили, зрівняли з землею.
За допомогу у створенні проекту дякуємо голові Українського інституту національної пам'яті Володимиру В'ятровичу, представнику Інституту на Волині Лесі Бондарук та краєзнавцеві Ярославу Царуку.
Автор: Аліна Денисенко
Реалізація: Марія Максименкова
Дизайнер: Віталій Фоков
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Made on
Tilda