1 січня 2017 року Телевізійна служба новин святкуватиме своє 20-річчя.

За ці роки ТСН стала не лише командою професіоналів, а й родиною близьких по духу та сильних людей і мрією для багатьох журналістів.

ТСН об'єднала навколо себе тих, хто готовий ризикувати власним життям, щодня викладатися на повну, жити новинами та всім серцем віддаватися своїй роботі.

На честь ювілею ми хочемо ближче познайомити вас з цією неймовірною командою, та представити людей, які вражають – людей ТСН.

Ми продовжуємо серію невеликих інтерв'ю зі співробітниками ТСН.

























Ведуча ТСН.ТИЖДЕНЬ
Алла Мазур
в ТСН з 1997 року
З першого ефіру Алла стала «своєю» у кожному домі. Єдина ведуча, яка дуже далеко вийшла за межі студії, і тепер її студія – вся країна, і навіть закордон. Вона завжди в епіцентрі емоцій, і кожне її слово не залишає байдужого глядача. Про значення ТСН у житті, любов до прямих ефірів, і те що надихає, розповідає Алла Мазур:
ТСН для мене – це захоплива пригода.
А ще – реалізована мрія. Бо коли я дивлюсь закордонні канали, і порівнюю з ТСН – розумію, що нам таки вдалось зробити те, про що мріяли на початку: якісні європейські новини українською мовою – для українців і всього світу.
Коли я прийшла – і назви «ТСН» ще не було. Її ще придумували :)
Була команда журналістів «Післямови» Саші Ткаченка, плюс ідеї Олександра Роднянського, Володимира Оселедчика… Це вже потім – одного за одним, після ретельного обговорення, почали запрошувати колег з інших редакцій: кращих з кращих. Тому ТСН, за моїм відчуттям, завжди була добірною командою, таким собі «спецназом» на українському ТБ
Прямий ефір я люблю. Бо добре знаю, що лише він дає справді живе спілкування з глядачем, можливість підхопити кожну інтонацію репортера і зреагувати на будь-який поворот випуску: це особливе відчуття живої історії, яка народжується просто у студії
Для мене перший прямий ефір пройшов з насолодою. Може, в тодішній ТСН не так вже й багато було людей з досвідом прямого новинного ефіру. Це – окреме випробування, тут потрібна миттєва реакція і сталеві нерви. Але я в такому режимі провела більшість своїх програм. Починаючи з радіо – і три роки майже щоденних ефірів на 1+1. Це вже потім стало ясно, що для свіжих думок і нормального відновлення потрібен час, і ведучих основних випусків ТСН стало двоє. Прямий ефір я люблю. Бо добре знаю, що лише він дає справді живе спілкування з глядачем, можливість підхопити кожну інтонацію репортера і зреагувати на будь-який поворот випуску: це особливе відчуття живої історії, яка народжується просто у студії.
Якщо вважати казусами світло, яке гасне в студії просто під час ефіру, - або софіти, які вибухають над головою, - або включення, які зриваються, - або гості, які вважають, що вже своє відговорили і можна просто виходити з кадру – то у кожного новинного ведучого є вже цілий арсенал, як рятувати ефір в цей момент. Є запас слів і думок на випадок, коли в якомусь марафоні тобі кажуть із апаратної: «далі у нас поки що не готово нічого, щось говори….» Складніше бувало справитись з емоціями. Особливо якщо поруч – веселий і життєрадісний колега. Свого часу у випусках ТСН був спортивний розділ – і його ведучий. Ну а ми з Людою Добровольською наприкінці передавали їм слово. І одного разу ми так жваво щось обговорювали під час останнього сюжету з Женькою Зінченком, що ледь-ледь проковтнули сміх, коли вже з'явились у кадрі. Мені-то було простіше: глибоко вдихнувши, я таки повідомила, що далі – говоритиме Євген. А от йому потім можна було справді поспівчувати. Бо він всіляко намагався зі стриманим виглядом прочитати свою підводку. Але поряд сиділа я - і буквально вмирала від сміху: так буває, коли понесе. І старанно відверталась, щоб не веселити Женю ще більше, потрапляючи в периферичний зір.
Євген Зінченко, Алла Мазур, Людмила Добровольська на зйомках новорічної програми
Забобонів немає. Але є засторога. Як тільки тобі здається, що програма готова на всі 100 – готуйся до несподіванок особливо. Чомусь саме тоді, коли нібито продумано кожну деталь, щось обов'язково обвалиться. І навпаки: випуски, що йдуть буквально з коліс – можуть вийти чисто абсолютно. Може, секрет в концентрації команди? Тому я собі завжди кажу: «не розслабляйся, все не так добре, як тобі здається» :)
Був випуск, який взагалі було важко почати. Менше години до ефіру – а я не можу начитати анонс. Бо – колотить. І зривається голос. Саме того дня я побачила перші фото з так званого «параду військовополонених», який влаштували в Донецьку 24-го серпня 2014-го тамтешні нащадки московських чекістів. Що цю кремлівську карту сталінських часів вони хочуть розіграти знову – стало відомо ще напередодні. Але не вірилось. Я сподівалась, що - фейк. І лише в неділю переконалась: цинізму і дикості тих, хто розв'язав цю війну в мирній Україні, немає меж. Досі робота в тижневику трохи рятувала. Ми, як правило, підсумовуємо події, що вже відбулися – і був час зібрати себе до купи навіть у дні Майдану. Ну а в ту неділю – мене накрило.
Надихають люди. Безцінна можливість познайомитись, поспілкуватись, попрацювати – з величезною кількістю талановитих, неординарних, яскравих людей. Моїх колег. Наших героїв. Наших глядачів. З якими можна з гідністю пройти усі важкі часи. І таки зробити Україну – кращою.

















водій тсн
Вадим Орехва
в ТСН з 1998 року
Вадим не просто водій, він - перевізник, який має безліч талантів і завжди готовий до пригод. За 19 років в ТСН Вадим проїхав більше мільйона кілометрів. Про те, якими були перші роки його роботи, і що змінилось з переходом до ТСН, цікаві ситуації, подорожі, команду та що надихає, розповідає Вадим Орехва:
Пам'ятаю, що перший робочий день був 16 березня 1998 року. Тоді я працював в офісі завгоспом відділу, нічого надзвичайного, доки я не перейшов працювати у ТСН. Порівняти одну роботу з іншою, просто неможливо, бо ТСН – це завжди цікаво, це різноманіття можливостей і шанс побувати в різних містах України, про які раніше я навіть не чув.
Кожна зйомка, кожне відрядження - цікава мандрівка, на яку я з нетерпінням чекаю. І зовсім неважливо куди ми вирушаємо – по Україні, чи закордон, для мене це дуже приємні відчуття.
Раніше, коли я тільки почав працювати у ТСН, на роботу приходив з гарним настроєм, і так продовжується й до сьогодні, бо кожен день не схожий на попередній, і це дуже круто.
За весь час роботи було багато яскравих відряджень, в яких ставалося різне, і добре, і погане, веселе, страшне.
Добре пам'ятаю відрядження у 2014 році, коли ми поїхали до Росії, аби показати життя в маленьких містах. Ми не могли знімати в відкриту, тому була легенда, що ми туристи з Білорусії. Та найменший прокол і ми на грані провалу.

Пам'ятаю, коли ми з Іваном Гребенюком та Тимофієм Кощієм разом с червоним хрестом приїхали до сірої зони в місто Коментернова. Поки ми там працювали, а це не більше 30-ти хвилин, місцеві нас здали. І вже на виїзді на нашу знімальну групу чекала диверсійна група Російської Федерації. Це було дуже неприємно. Нам пощастило, що це були саме російські військові, вони навіть знали, з якого ми телеканалу, але у нас нічого на забрали, тільки порозмовляли трохи. Ми тоді перелякались не на жарт… А були й кумедні випадки :) Приїхали ми якось з Олександром Моторним до АТО. Після сильного обстрілу Сашко пише сюжет, я п'ю каву, де був оператор я не пам'ятаю. Недалеко від нас сидять наші хлопці, військові. У них був привід щось відсвяткувати. Відкривають пляшку шампанського, вилітає пробка, б'ється об стелю та стіну… В цей момент ми з Сашком злякалися так, що вмить опинилися під столом. І сміх і гріх :)

Моє натхнення в роботі – це колектив ТСН. Коли ти працюєш в офісі все дуже просто: прийшов, зробив справи і додому. Проте, коли ти дуже довго, в різних ситуаціях знаходишся пліч о пліч з колегами, треба вміти знаходити спільну мову, підлаштовуватись, допомагати. Почуття єдності в ТСН – вражаюче!













оператор тсн



Володимир Остапенко

в ТСН з 1998 року
Творець історії, спортсмен та поціновувач прекрасного. Більше за все любить прямі включення, а також зйомки, які не піддаються плануванню. Про свою першу зарплатню, роботу під час історичних подій та значення ТСН у житті, розповідає Володимир:
Завдяки роботі в ТСН я познайомився зі своєю дружиною. А за той час, поки я тут працюю, в мене народилося двоє дітей. Так що ТСН для мене це не просто робота, це життя.
Ти не можеш відірвати від себе ТСН, навіть, якщо дуже сильно хочеш :-)
Сюжету, який я пам'ятаю, – немає. Але одне з найбільших потрясінь в мене сталося на зйомках 11 грудня 2014 року під час штурму на Майдані. Ця ніч мені дуже запам'яталась.
11 грудня 2014 року. Штурм Майдану
Мене, студента театрального інституту, який фотографував, колись трохи знімав, а професійну камеру навіть в руках не тримав, взяли на практику в ТСН. Щодня я приходив, робив сюжети, зі мною проводили роботу над помилками, давали поради. А потім, я це дуже добре пам'ятаю, мені дали мою першу зарплатню 1005 грн і пропуск до будівлі. Це було моє досягнення, знакова подія!
Мені дуже подобається працювати під час прямого ефіру. Адреналін зашкалює, тому що все йде у живому часі, ти не можеш все передбачити, але намагаєшся все контролювати – це такі собі творчі мурашки
Пряма трансляція з Софіївської площі у новорічну ніч
Перше моє відрядження відбулось до Карпат. Лізли на Говерлу із Сашком Загородним. Він і досі мені згадує, що я тоді змусив його тягнути штатив
А ще моя донька, якій зараз 10 років, активно знімає, монтує та веде відео-блоги. Більш за все їй подобається знімати, так що, можливо, в нашій сім'ї стане на одного оператора більше

















режисер монтажу
Олег Байда
в ТСН з 1997 року
Олег - майстер монтажної справи. Він один з тих, хто працює в ТСН від самого початку. На його рахунку тисячі змонтованих сюжетів та безліч цікавих історій. Він точно знає що є запорукою успіху ТСН. Про те, що вражало спочатку та що вражає зараз, цікаві ситуації, свій перший монтаж сюжету розповідає Олег Байда:
Я почав працювати в грудні 1996 року: збирали техніку, знайомились з колективом. І так склалося, що з перших днів, коли нас - нову команду - зібрали разом, панувала дуже урочиста атмосфера. Новин тоді ще не було, але канал уже був відомий. Окрім великої відповідальності, я відчував повагу до себе з боку керівництва й колективу. Атмосфера, яка тоді зародилась, панує й зараз.
Вже не один раз оновлювався колектив, змінився менеджмент, керівництво, а дух в ТСН залишився таким же, як і 20 років тому. Я працював на багатьох каналах, але такої атмосфери, як тут, ніде нема.
Я прийшов із УТ-1, 15 років там пропрацював. Був приємно здивований підходом до роботи на ТСН. Справа в тому, що на УТ-1, коли треба було зробити сюжет про Кучму, в монтуванні брало участь мінімум п'ятеро людей: я – монтажер, режисер, редактор, головний редактор новин і головний продюсер телекомпанії. А на ТСН в мій другий робочий день прибіг Ткаченко, кинув на стіл касету зі словами «Тут Кучма, через п'ять хвилин в ефірі!». Я був, м'яко кажучи, в ступорі.
Монтажка, сходи, коридори по 20 метрів кожен, ефірка! Легендарну "стометрівка", яка іноді перетворювалась на на естафету треба було подалати за 15-30 секунд :)
В офісі на АСК не було таких технологій як зараз. Ми монтували на першому поверсі, а ефірка була на другому. Щоб потрапити з однієї в іншу, треба пробігти три коридори, які були метрів по 20-30. І добігти за 15, максимум 30 секунд! Іноді наша "стометрівка" перетворювалась на цілу естафету. В коридорі було декілька людей і перекидали касету з рук в руки :) Також траплялися травмонебезпечні випадки. Наприклад, Оксана Щербина руку зламала, коли несла касету.
Раніше технології комбінації клавіш Ctrl-Z не було, тож якщо ти щось стер, то це назавжди!
Монтував підсумковий сюжет разом із Ткаченко. Технології комбінації клавіш Ctrl-Z тоді не було, тож якщо ти щось стер, то це назавжди. Відбувалось це вранці, я був на зміні один, декілька разів робив різні завдання, і кожен раз міняв режими запису. Та коли почали робити сюжет Олександра Ткаченка, я не змінив режим і в результаті стер три секунди синхронну. Ключові три секунди! Ісходників було мінімум десять, тому знайти касету, а на ній знайти саме ті «три секунди» просто нереально! Ткаченко різко підскакує зі стільця і зі словами «Все, ефір пропав, ефір пропав!» ходить по кімнаті, а я сиджу і думаю «все, закінчилася моя кар'єра на 1+1». Тієї ж миті заходить журналіст та питає, що трапилось. Ми пояснили ситуацію, а він бере і дістає з кишені касету зі словами «на п'ятій хвилині потрібний синхрон». Це було просто диво.
Так я і пропрацював у ТСН 20 років. Це, можна сказати, все життя. Хоча і не планував, що зустріну тут свою пенсію :)
























кореспондент
Олександр Шилко
в ТСН з 1997 року
ТСНівський «важковаговик», експерт політичних залаштунків, чи не головниий постачальник сенсацій і ексклюзивів. В його архіві, за найскромнішими підрахунками, понад дві тисячі годин вражаючого відео. Про значення ТСН у житті, своє перше завдання, найдраматичніший цикл сюжетів і те, що надихає зараз, розповідає Олександр Шилко:
Коли я почав працювати у ТСН, а це було в далекому 1997 році, програма разюче відрізнялася від інших новин. Вже тоді сюжети були живі, насичені, знімалися не за офіційною версткою. Тоді ТСН переманила до себе більшість українських глядачів. Нині - це високотехнологічні новини, власкори в усіх регіонах України, здається, може бути зовсім мало новин, які б лишились поза увагою ТСН.
ТСН - це відлагоджений двигун, відповідальна команда, де кожен на своєму місці
Одного разу під час відрядження я підрахував, що над сюжетом працювало 11 людей - водій, оператор, продюсер, координатор супутникового зв'язку і багато інших. Якби одна із ланок випала, вся робота зійшла б нанівець. Але ми все встигли.
Олександр Шилко з братом Валентином Шилко
Олександр Шилко з оператором Андрієм Тримбачем
Найважче було взяти інтерв'ю у Юхима Звягільського. Він не любив інтерв'ю, навіть про 8 березня. Його довелося ловити, чекаючи під туалетом :)
Моя перша зйомка у ТСН відбувалась у Верховній Раді. Завдання було - записати вітання депутатів на 8 березня. В редакції мені дали список найцікавіших депутатів. Найважче було взяти інтерв'ю у Юхима Звягільського. Він не любив інтерв'ю, навіть про 8 березня. Його довелося ловити, чекаючи під туалетом. Інші журналісти у Верховній Раді тоді дивувалися такій нахабності. А перший сюжет був про притулок для безхатченків. Головний редактор Олександр Ткаченко, подивившись випуск, ніяких зауважень до сюжету не зробив. А це було найвищою похвалою - Ткаченко завжди був уважний до кожної дрібниці.
В роботі мене надихає можливість поспілкуватися із цікавими людьми, які змінюють світ навколо себе!
Дуже люблю знімати різних винахідників, вчених, диваків, які досліджують космос, вигадують нові машини, технології, і роблять це не за гроші, а заради ідеї. Такі люди - захоплені, і їх захоплення і настрій передаються тобі.
Найбільш драматичним був цикл сюжетів і прямих включень з острова Тузла...
Тоді Росія насипала дамбу до українського острова, а наші прикордонники намагалися завадити цьому. Напруження зростало з кожним днем, вже тоді такі дії Росії могли розв'язати війну. ТСН першою приїхала висвітлювати цей конфлікт - ми вмикалися зранку, ввечері, вночі: всі випуски починалися з Тузли. Ми всі переживали за наших прикордонників. За два тижні роботи в мене сталося фізичне виснаження, у Керчі мене забрала швидка, на зйомки з Києва вислали Сашу Загороднього, який блискуче довів історію до кінця. Прикордонники зупинили росіян, затопивши баржу перед їхньою дамбою. Почались політичні переговори. Попри те, що я потратив зі зйомок до лікарні, я задоволений, як вся команда ТСН відпрацювала висвітлення цього конфлікту.
Якось, абсолютно несподівано, під час відрядження до Франції, ми зустріли у готелі Пауло Коельо.
В той час його книжка «Алхімік» була на піку популярності в Україні та світі. Він без довгих умовлянь погодився на інтерв'ю з нами. Тоді головною темою всіх світових новин була війна в Іраку, саме на цю тему ми з ним і поспілкувались. В редакції у Києві були вражені такою випадковістю. Хоча, як твердить той же Коельо, випадковостей не буває. Однак я впевнений, що навіть збіги обставин - це результат прагнень і тривалої роботи заради цього.






















головний продюсер ТСН
Олена Несміян
в ТСН з 1997 року
Вічний двигун ТСНу. Олена точно знає як не спати 3 доби, як потрапити до Туреччини із закритим повітряним простором, де знайти необхідну інформацію. Саме вона верстала перші випуски і з часом «всиновила» весь ньюзрум. Про те, як створювались перші випуски ТСН, перший робочий день, тракти, які так і не відбулись, розповідає Олена Несміян:
Дуже добре пам'ятаю свій перший робочий день :) Нас усіх зібрали на 6-му поверсі АСК у великій кімнаті, яка була абсолютно порожня – ні столів, ні стільців. Тоді Роднянський, Оселедчик, Ткаченко й сказали, що ми зробимо найкрутіші, зовсім нові новини!
Нас всіх зібрали на 6 поверсі АСК в великій кімнаті, яка була абсолютно порожня – ні столів, ні стільців. Тоді Роднянський, Оселедчик, Ткаченко й сказали нам, що ми зробимо найкрутіші, зовсім нові новини! І, фактично, з наступного дня ми розпочали працювати. Ми думали над тим, як ми будемо готувати новини, що будемо знімати, хто який матеріал буде робити. І весь наступний тиждень ми приходили на роботу, знайомилися один з одним, з Олександром Ткаченком обговорювали, якими мають бути новини. Одночасно з цим в кімнаті все монтувалось – збирали столи, стільці, встановлювали і підключали комп'ютери.
Мені здається, що ТСН - це єдина програма на українському телебаченні, котра вийшла в ефір без справжніх трактів :)
На початку ТСН не мала власної студії, ми записувались в студії УТ-2. Цілий день вони виходили в ефір, тому у нас навіть не було змоги зробити тракти у реальному часі. За тиждень до першого ефіру тракти ТСН проходили вночі. Тобто ми цілий день в режимі реального часу готували випуск, збиралися на наради, журналісти знімали сюжети, але в 19:30 вийти в ефір нам не було звідки. Мені здається, що ТСН – це єдина програма на українському телебаченні, котра вийшла в ефір без справжніх трактів :)
Мені пощастило працювати в ТСН, тому що я оточена людьми, які по-справжньому люблять свою роботу!
Нестандартних ситуацій було багато, так як події постійно відбуваються, і ти повинен реагувати на них миттєво. У цьому принадність роботи в новинах. Показовою була історія, коли відбувалася спроба перевороту в Туреччині цього року. Напередодні стався теракт в Ніцці, і ми всю ніч не спали, відправляли групи, шукали журналістів та операторів, які мають шенгенську візу, шукали квитки на літак на найближчий рейс, домовлялися про поселення та автівки. Насправді, за ніч довелося «підняти» чимало людей, які можуть допомогти все це організувати. А ввечері наступного дня стається спроба перевороту в Туреччині. І починається те ж саме, тільки гірше, тому що турки відразу ж закрили повітряний простір і дістатися ми туди не можемо! Чотири чи п'ять знімальних груп намагалися потрапити до Туреччини з різних країн. Одна з них була в Барселоні, і через Кіпр вони все-таки добралися до Туреччини. А згодом до них підключились ще дві групи, і на ранок ми вийшли в ефір зі спецвипуском. Тоді ми дві ночі не спали, а на ранок третього дня я приїхала до офісу о сьомій ранку :) Саме в таких речах і є принада роботи у новинах. Ти працюєш з абсолютно різною інформацією, будь-якої миті щось може статися і всі твої плани можуть «накритися». Ти можеш всю ніч не спати, зранку прийти на спецвипуск і залишитися на роботі ще на день, а можливо, і на добу. Треба любити свою роботу, аби витримувати цей божевільний ритм, завантаженість, неможливість на 100% спланувати свій час та відпуску. Разів зо три, а то й більше, за мою кар'єру пропадали куплені квитки, і запланована заздалегідь відпустка відкладалась. У ТСН нам дуже сильно поталанило, бо всі, хто працює тут, дуже сильно люблять свою роботу. Інакше просто неможливо.






















Репортер новин

Оксана Щербина

в ТСН з 2000 року
Завжди усміхнена, життєрадісна, неймовірно чуйна. Оксана знає все про вітчизняну медицину – новітні розробки, унікальні операції, потенціал розвитку та недоліки галузі. Про свій перший сюжет для ТСН і перші враження від колективу, історії героїв сюжетів, які вражають, і про те, що надихає найбільше, розповідає Оксана Щербина:
Перший сюжет для ТСН зробила ще під час практики у 1997 році – про витверезники :) Відтоді й з'явилась мрія працювати саме в ТСН.
Хоча до приходу в ТСН я вже мала досвід роботи в новинах - 2,5 роки попрацювала на інших телеканалах, - та в перші тижні роботи колеги-ТСНівці видавались неймовірно серйозними, досвідченими і здавалось, що вони знають відповіді на всі питання й обізнані в будь-якій темі.
Для мене ТСН - це життя, улюблена робота, яка приносить неймовірне задоволення, звичайно, якщо вдається зробити все задумане :)
Головне в ТСН – люди. У всі часи, у всі роки в ТСН працювали тільки найкращі. Бувають такі моменти, коли достатньо пів погляду редактора, аби зрозуміти, що зроблено не так :)
В ТСН часто висвітлюю медичну тематику. Для мене важливо аби люди почули про нові методики лікування, про досягнення наших лікарів
В ТСН часто висвітлюю медичну тематику. Для мене важливо аби люди почули про нові методики лікування, про досягнення наших лікарів в лікуванні певної хвороби. І, можливо, для когось ця інформація стане певним відкриттям, або підказкою, що те з чим вони не могли впоратись роками, виявляється, лікується без особливих зусиль. Так, наприклад, було на зйомках в інституті нейрохірургії. Ми зустріли людей, яких лікували від десятків найрізноманітніших хвороб. Вони не могли рухати рукою або ногою, їм лікували невралгію, а насправді їх нерви вразив вірус, і коли діагноз встановили правильно, люди з ледь не з інвалідних візків повертались до звичайного життя.
Отримую задоволення від того, що моя робота може бути корисною глядачам. Люблю розповідати про досягнення наших медиків!
Надважливе досягнення українських лікарів, про яке я робила сюжет, вразило не тільки мене, а й всю Україну. Це були унікальні пологи в національному інституті Амосова, яким передувала надскладна операція на серці вагітної дівчини. Лікарі інституту Амосова змогли замінити частину аорти у майбутньої матері та зберегти вагітність. Під час такого хірургічного втручання є великий ризик загибелі немовляти через нестачу поживних речовин. Та вперше за всю історію розвитку української медицини лікарям вдалося зробити цю надскладну операцію і врятувати одразу два життя! Це неймовірно!
У травні цього року мені було дуже приємно розповісти, що наші лікарі в дитячій лікарні ОХМАТДИТ почали використовувати нову методику пересадки кісткового мозку, від частково-сумісного родинного донора. Ця методика дозволяє врятувати більшу кількість дітей, бо донором може стати будь- хто з родичів дитини, і головне - не потрібно їхати за кордон й шукати шалені гроші на оплату послуг іноземних клінік. Тоді ми знімали шестирічного Женю Личиченка, якому вперше виконали таку операцію. Хлопчик хворів ледь не з народження і за ці роки його батьки витратили усі заощадження. Та пересадку, як сказали лікарі, потрібно було виконати протягом місяця. Часу на збір грошей на операцію закордоном не було, тому батьки наважились на операцію в Україні. Хлопчик одужав!
Інколи життя героїв сюжетів змінюється так, що й нас вражає!
Так було з Владою Воляновською дівчинкою, яка потребувала пересадки печінки. У дівчинки був дуже складний діагноз та особливо важка ситуація в сім'ї - одинока мама трьох дітей, від якої пішов чоловік. Сюжет я зробила, але зізнаюсь – це перший і єдиний раз в роботі, коли вийшовши зі зйомок я дуже сумнівалась в успішному вирішенні їхньої ситуації. Знала, що вони таки виїхали до Білорусі на пересадку, але далі їхньої долі не відстежувала. За півтора роки, абсолютно випадково дізналась про майже диво – дівчинку вдалося врятувати, а чоловік, який пішов з родини через труднощі, пов'язані з хворобою немовляти, повернувся в родину. Ми навіть зробили сюжет про це!
Мрію, щоб нарешті сталися кардинальні зміни в медицині, аби наші талановиті лікарі мали змогу розвиватися, відкривати нові методики лікування, щоб саме до України приїжджали з інших країн!





















Керівник відділу дизайну

Мілана Оробченко

в ТСН з 2002 року
Творча, натхненна та дуже весела. За весь час роботи Мілана застала чотири ребрендінга ТСН. Вона точно знає, як зробити ТСН по-справжньому неймовірним, зробити найкращу графіку та заставки. Про свій перший робочий день, враження від команди, значення ТСН у житті, і те, що надихає зараз, розповідає Мілана Оробченко:
ТСН для мене - улюблена робота і дуже важлива частина мого життя
До приходу в ТСН я багато де встигла попрацювати - архітектором, художником, дизайнером, в сфері верстки журналів, а також викладала малювання. Я довго намагалася знайти себе. Якщо так уже виходить, що людина на роботі проводить більшу частину свого часу, то дуже важливо займатися улюбленою справою і отримувати від роботи задоволення.
Я потрапила в інший світ, і зрозуміла, що тут працюють люди, які захоплені своєю справою – журналісти, оператори, режисери монтажу ... Мені дуже захотілося стати частиною цієї команди. Так я зрозуміла, що знайшла своє місце!
Пам'ятаю, як мені зателефонувала Ольга Захарова, вона на той час була арт-директором. Вона сказала, що у відділі дизайну з'явилася вакансія дизайнера ТСН і запитала, чи не хочу я спробувати. Звичайно, мені було цікаво подивитися, як це - працювати на телебаченні :)
Цікава будівля у формі олівця, на 6 поверсі невелика кімната, семеро дуже зайнятих дизайнерів, які на той час були одними з найкращих. Тут було у кого повчитися новому, бо в них були дуже професійні роботи. І взагалі, на поверсі панувала непередавана атмосфера. Я потрапила в інший світ, і зрозуміла, що тут працюють люди, які захоплені своєю справою – журналісти, оператори, режисери монтажу ... Мені дуже захотілося стати частиною цієї команди. Так я зрозуміла, що знайшла своє місце!

З часом ТСН зростала, і ми разом з нею. Ми виросли в справжній відділ оперативного дизайну і в дуже дружний колектив. Це здорово і це мене надихає, бо саме з такою командою ми готові до будь-яких викликів!
За деякий час відділ дизайну переїхав, а я залишилася з ТСН. Більше року працювала одна. Роботи було багато, працювала майже без вихідних. Але я бачила, що моя робота тут дуже потрібна. І це мене дуже підтримувало. Та поступово кількість новин збільшувалася, перед нами поставали нові складні завдання і наша група дизайнерів новин теж росла. Ми виросли в справжній відділ оперативного дизайну і в дуже дружний колектив. Це здорово, і це мене надихає, бо саме з такою командою ми готові до будь-яких викликів!
Новини бувають різні і дизайнер новин повинен не тільки швидко і красиво оформити сюжет, а й володіти великою фантазією!
Ось, наприклад час від часу у нас з'являються сюжети про Чупакабру. Страшний звір :) Всі знають, що вона нападає на домашню худобу, але ніхто не знає, як же вона насправді виглядає. У нас навіть вже існує цілий набір різного виду Чупакабр, з зубами, іклами, кігтями:) Якось нам в черговий раз принесли сюжет про Чупакабру, а в той час у мене вдома був ремонт. Заходжу додому, і чую як робітники з жаром обговорюють, які великі зуби у Чупакабри, і страшні очі... Питаю, звідки вони так докладно про це знають, адже її ніхто не бачив. На що вони мені відповіли, що точно знають як вона виглядає, адже її показували в ТСН, а ТСН все знає і ніколи не помиляється!




























режисер ПТС

Віталій Гресь

в ТСН з 1997 року
У нього прямий зв'язок із космосом. Він готовий до ефіру будь-де та за будь-яких обставин. До того, як в ТСН з'явилися перші ПТС-ки, Віталій Гресь працював режисером монтажу на випуску. Про свій перший робочий день, як готували перші випуски, забобони робітників ПТС-ки і те, що найбільше надихає, розповідає Віталій Гресь:
Свій перший випуск я збирав дуже довго, пам'ятаю, як тоді позаду мене стояло близько 20-ти колег, які намагались підказати, допомогти.

Я почав працювати в ТСН ще наприкінці 1996 року. Вся команда тренувалась робити новини у режимі реального часу. А ось мій перший робочий день був 2 січня 1997 року. Тоді новини ТСН виходили в записі. Тобто ми збирали таку собі «ковбасу» окремо із сюжетів та окремо із підводок, які записували у студії. Ця «ковбаса» і була випуском ТСН. Свій перший випуск я збирав дуже довго, пам'ятаю, як тоді позаду мене стояло близько 20-ти колег, які намагались підказати, допомогти.
Та з першого разу все вийшло не ідеально, тому поради дуже знадобились.
обладнення, на якому монтували перші випуски ТСН
В перші роки роботи ТСН команда була меншою і дуже згуртованою. Ми разом вчилися на своїх же помилках, в нас була взаємодопомога та взаємовиручка. Навіть якщо сварилися, то всі разом :)
Працівники ПТС мають свої забобони, які з'явилися внаслідок якихось певних обставин. Наприклад, після закінчення прямого ефіру ми ніколи не прощаємось один з одним рукостисканням, тільки на словах.
Працівники ПТС мають свої забобони, які з'явилися внаслідок якихось певних обставин. Наприклад, після закінчення прямого ефіру ми ніколи не прощаємось один з одним рукостисканням, тільки на словах. Ми помітили, що, якщо ми потисли один одному руку, то обов'язково через годину-дві з'явиться екстрена новина, через яку потрібно буде терміново виходити в ефір :) А якщо розповідати про традиції, то в мене є одна особлива, яка з'явилася після деякого казусу. Справа в тому, що одного разу рукавом куртки я зачепив мишку, і під час прямого включення з ефіру зник сюжет. Звичайно, одразу все виправили, але з того часу я завжди знімаю верхній одяг перед тим, як почати працювати. А колеги влітку жартують: «І чому ж футболку не знімаєш?» :)
Для мене ТСН – це дуже велика та важлива частина життя.
В роботі мене завжди надихають цікаві злагоджені включення, коли все швидко, коротко і своєчасно. Наприклад, нещодавно, вже під час випуску, нас відправили на виїзд. Ми все встигли зробити, змонтувати та видати в ефір, і коли ми вже закінчили, побачили, як тільки під'їжджають інші канали.
Я переконався, що новини народжуються тут і зараз.
Я пам'ятаю історію, яка, може, не дуже цікава, але мене вона зачепила. Ми працювали 11 вересня 2001 року на Ялтинському саміті присвяченому співпраці Україна – ЄС. Перші особи країн Європи та України, політичні діячі різних рангів, обговорення важливих питань. Одним словом - одна з найважливіших подій у зовнішній політиці України. Ми весь день готувалися до ефіру. Та в цей час стався теракт у Нью-Йорку… і матеріал з Ялти, який мав би зайняти, як мінімум, половину випуску, показали всього за дві хвилини. Тоді на власному досвіді я переконався, що новини народжуються тут і зараз.


















кореспондент

Сергій Швець

в ТСН з 2004 року
Мрійник з щирою посмішкою. У його послужному списку безліч відряджень, тисячі прямих включень та прямих ефірів. Сергій розпочинав журналістом в ТСН, був ведучим «Сніданку з 1+1», вів проект «ТСН.Варта». Про те, яким був його перший робочий день та перше відрядження, як змінювалась редакція, свій «звичайний» сюжет, який врятував життя, а також те, що надихає зараз, розповідає кореспондент ТСН.Тиждень Сергій Швець:
Не пам'ятаю, яке в мене було редакційне завдання, і що я робив для випуску в перший робочий день, але сам прихід, пам'ятаю чітко.

Переговори щодо виходу на роботу тривали зовсім не довго, я відразу прийняв пропозицію від каналу, бо це вже тоді була знана редакція ТСН, авторитет якої заслужили люди. Мені було дуже цікаво попрацювати в такому поважному медіа, з людьми, особистості і робота яких викликала захоплення.
На АСК, коли я прийшов, зустрівся в ньюзрумі з Аллою Мазур. Привіталися, а потім Алла запитує:
«А що ви тут робите?», та коли я відповів, що відтепер працюю в ТСН, Алла дуже щиро привітала мене. Можливо це елементарна ввічливість, та коли ти приходиш в новий колектив, такі речі дуже надихають. І від таких теплих слів Алли і теплого прийому колег-журналістів на довгі роки залишились приємні відчуття і враження.


Безперечно, з кожним роком канал зростає, розширюються технічні можливості. Редакція стала більшою - колектив змінився якісно і кількісно. За цей час прийшло багато молодих, а то і юних, людей, які відрізняються світоглядом. Вони - інші журналісти і виросли в іншій країні. В них ширші стартові можливості, менше соціальних зобов'язань, вони не бояться ризикувати, і це добре.
Як сьогодні, так і тоді, редакція – це люди, а не місце, і як на мене - це найважливіше.
Здавалось би, сюжет із звичайною історією, але ціна його — людське здоров'я та навіть життя!
За весь час роботи в мене накопичилось багато різних сюжетів. Різних за змістом історій. Та добре запам'ятався один епізод: 2009 рік, криза, банки ввели мораторій на виплату депозитів. Ми поїхали до родини хворого хлопчика з міста Котовськ, батьки якого назбирали кошти на лікування, але не могли їх зняти з банківського рахунку, щоб оплатити його лікування за кордоном. Ми зробили про це матеріал, розповіли історію, яка на той час була не першою. Через кілька місяців прийшов лист від батьків хлопчика. Виявилося, що після виходу сюжету банк пішов на зустріч і видав гроші. Дякувати Богові, батьки встигли врятувати сина. Здавалось би, сюжет із звичайною історією, але ціна його — людське здоров'я та навіть життя.
«Одне з перших відряджень в ТСН було до Киргизії. Поїхали знімати революційний переворот. До Бишкеку добиралися через Туреччину й Казахстан, їхали з одноруким таксистом і пішки обходили прикордонників. А коли ми нарешті приїхали, побачили, як «обкурений» натовп намагається вдруге штурмувати вже захоплений будинок уряду :)

Добре пам'ятаю одне з перших відряджень в ТСН. В 2005 році в Киргизії розпочався державний переворот. Ми, звісно, вирішили туди полетіти. Як ми туди діставалися – ціла історія :) З Києва прямого рейсу не було, тож треба було летіти або через Стамбул, або через Москву. Вирішили летіти через Стамбул, бо так швидше, хоча й значно дорожче. І ось ми в Стамбулі. Підходить наша черга виходити на SkyBridge, і чуємо оголошення: «В Бишкеці захоплений аеропорт та будинок уряду Рейс скасовано». Але ж нам саме тому й треба було туди потрапити! В аеропорту ми вирішили летіти через Казахстан, а там на перекладних до Киргизії :). В Алматі знайшли водія, який за сто доларів (а це шалені гроші!) згодився відвезти нас. Цей однорукий і мовчазний таксист довіз нас до кордону і все, далі машини не пропускали. І ми пішки, зі всіма валізами та обладнанням, обійшли прикордонників через місток над річкою. Коли дісталися Бишкеку, в першу чергу побігли на центральну площу, на якій вже другий день відбувалась революція. Приходимо, а там всі під кайфом, накурені :) І тут хтось свиснув! Весь цей натовп підводиться та йде на повторний штурм, хоча будинок уряду вже був їх! :) Ми, звісно, пробираємось у гущу подій, і в певний момент розуміємо, що натовп просто таки заносить нас до будинку уряду. І ми вже ніяк не можемо відірватися, вибратися. Починається бійка, нас теж б'ють. І погляди у людей абсолютно мертві! Тоді нам просто пощастило, поруч були адекватні люди й нас відбили та виштовхнули на двір. Вже потім наші досвідчені колеги розказали нам як треба діяти за таких обставин. І хоча оператор не все зняв, бо теж дуже злякався :), ми привезли сенсаційний матеріал, який й досі зберігається в архіві ТСН.
Так сталося, що через дев'ять років знімали революцію вже в своїй країні…
18 лютого 2014 року ми з оператором Михайлом Путятою направлялися до Верховної Ради. Тобто ми, парламентська група, йдемо до ВР. На Європейській площі нас зупиняють - далі пішки. І так сталося, що поки ми йшли до Верховної Ради, відзняли купу ексклюзивного матеріалу. Зокрема, ми були єдиними зі всіх телеканалів, які зняли від самого початку весь штурм офісу «регіонів» на Липській. На власні очі бачили як на розі Шовковичної та Інститутської запалили вантажівки, за якими ховався БЕРКУТ. Були на Кріпосному, бачили, як тітушки камінням забивали людей. І на все це ми потрапили випадково. Тоді оператори дуже сильно отруїлися газом. Більше за все дісталося В'ячеславу Журенку. Біля його ніг вибухнула газова граната. Кілька резинових куль я дістав з-під оператора.

Але найстрашніше було 20 лютого.
Ми, знову ж таки, абсолютно випадково опинилися в центрі подій. Мені потрібно було когось підстрахувати з ТСН основного випуску. Включалися біля ЦУМу - на розі Хрещатику і Б.Хмельницького. Ближче до 9-ї почули перші постріли зі сторони Майдану, вони лунали все частіше. Ми не могли їх ігнорувати, тому й рушили в сторону Майдану. Повз нас почали нести поранених і… мертвих. Ми все це відзняли… А потім телефонує Олена Несміян, яка завжди тримає ситуацію під контролем, а тоді була дуже знервована і страшенно наляканим голосом наказала нам забиратися з відти. А куди йти? З усіх боків стріляють! Олена – молодець, тоді змогла швидко знайти нам більш-менш надійне сховище, хоча ми все одно залишалися в зоні обстрілу.


Я бачив загиблих під час землетрусу, на війні, від паводку, але отак масово застрелених на твоїх очах, в твоїй країні, у центрі твого міста…. бачив вперше…
20 лютого 2014 року.
Дехто кричав: «Не знімайте!», а я відповів: «Ми не знімаємо, ми фіксуємо для майбутнього суду!»





















випусковий редактор

Мар'яна Воронович

в ТСН з 2002 року
Мар'яна - принципова, енергійна, водночас дуже тендітна. За час роботи міжнародним журналістом побувала більше ніж в 25-ти країнах світу. Була ведучою «Сніданку з 1+1», а згодом і ведучою ранкового випуску ТСН. Про те, що надихає у роботі, значення ТСН і те, якою була Телевізійна служба новин, розповідає Мар'яна Воронович:
ТСН для мене - чимала частина життя. Професійна планка, яку постійно треба тримати. Досвід, який дав можливість працювати в різних проектах, за кордоном, в кадрі. Колеги, на яких хочеться рівнятися. Друзі, які стали близькими людьми за стільки років.
До свого по-справжньому першого робочого дня я ходила в ТСН стажуватися як журналіст-міжнародник десь близько двох місяців. В перший мій робочий день в Пакистані стався масштабний теракт і потрібно було оперативно написати та змонтувати сюжет. Драйв того дня пам'ятаю дотепер :)
ТСН тоді був невеликим колективом дуже мотивованих і фахових однодумців. Разом з тим, в ньюзрумі панувала майже сімейна атмосфера. Ми працювали, розважалися і підтримували один одного в скрутні моменти.
Найбільше мене надихають колеги та виклики, які щодня постають перед нами. Зміни, до яких ми причетні.
Запам'ятались «розтягнуті» зв'язки на нозі, коли я мчала по всім відомій «стометрівці» від монтажки до ефірки із касетою в руці. Мій сюжет був першим у випуску, я навіть не помітила, як об щось перечепилась, але встигла донести сюжет на останніх словах підводки до нього :)
Вже в ефірці зрозуміла, що взагалі не можу ступити на ногу. І не могла ще цілий тиждень.






















координатор

Світлана Лемешева

в ТСН з 2002 року
Світлана знає, як з однією камерою встигнути одночасно на три зйомки. У неї в телефоні номери півсотні журналістів, а за склом її кабінету - 34 оператори. Вона має ексклюзивне право дзвонити кожному з них серед ночі. Про те, якою була її робота на початку, свій перший робочий день, прагнення створити «ідеальну пару» оператор-журналіст, і про те, що надихає зараз, розповідає Світлана Лемешева:
ТСН - це місце, де ніколи не нудно; місце, яке бадьорить, не дає покритися нафталіном. Тут випаровуються особисті неприємності, депресії - на це просто не вистачає часу. Місце, де безпечно і надійно.
Добре пам'ятаю, як йшла на АСК в серпні 2002 року і жахливо боялась - нові люди, нові обов'язки, як все складеться, як мене приймуть, чи впораюся я?
А мені відразу сказали: «Зараз всі разом підемо пити каву і знайомитися з колективом!» Ми сиділи на першому поверсі в кафе, пили каву і розмовляли. І коли через півгодини ми піднялися на 6-й поверх, мені вже було абсолютно не страшно: я знала - тут чудові люди, вони мені допоможуть, навчать, підтримають.
Новини можна робити без інтернету, факсу та навіть без мобільних телефонів. Раніше в нашому розпорядженні були тільки рації, як у службі таксі. Була рація у мене та водіїв. Працювали так: знімальна група дзвонила мені на стаціонарний телефон, казали, де їх забрати, а я по рації зв'язувалась з водієм – передавала інформацію :)
Доволі часто доводилось дзвонити операторам серед ночі. Найчастіше дзвонила тим, хто не відмовить, або тим, хто близько живе. Тому всі оператори перебрались жити якнайдалі від роботи :)
Зараз в ТСН величезна кількість зйомок. І, навіть, якщо ти думаєш, що знімальна група поїхала о 9-тій ранку в одне місце, то об 11-тій годині може з'ясуватися, що вони знаходяться зовсім в іншому місці, і взагалі - у них відрядження :)































кореспондент

Дмитро Фурдак

в ТСН з 2005 року
Невиправний оптиміст, безстрашний приборкувач російських пропагандистів. Ще студентом Дмитро мріяв працювати на 1+1. Про свій перший робочий день і перші враження від колективу ТСН, цікаві ситуації і натхнення, розповідає кореспондент Дмитро Фурдак:

ТСН для мене - це найкраща служба телевізійних новин, яка росте, змінюється, страждає і перемагає разом із усією українською нацією
Я працюю в ТСН і де факто, і де юре з 3-го січня 2005-го року. На роботу, в "Студію "1+1" на вулиці Мельникова, 42, я прийшов одразу з вокзалу. Щойно приїхав із Миколаївщини, де зустрічав Новий рік. Отже, в країні щойно перемогла Помаранчева революція, народ чекав на інавгурацію Віктора Ющенка. Я тоді працював у відділі міжнародної інформації, тож чудово пам'ятаю, як в ті самі дні весь світ був шокований катастрофічним цунамі у Південно-Східній Азії. З того першого робочого дня пам'ятаю лиш один момент. Заходжу в маленький ньюзрум, бачу Олександра Шилка. Я вже його знав із телевізора. Для мене він уже був моїм знайомим. Але він-то мене не знав! І я через це навіть забув представитись, але мудрий Сашко запитав: «А Ви хто?» :)
Олександр Шилко, кореспондент ТСН - чудова людина і професіонал.
грудень 2005 року. Вибори Нурсултана Назарбаєва. Астана, Казахстан
грудень 2005 року. Вибори Нурсултана Назарбаєва. Астана, Казахстан
Будучи ще студентом, я вже знав, що хочу працювати саме на 1+1.
березень 2002 року. Дмитро Фурдак на екскурсії проекту "Теледебати на каналі 1+1"з Анною Безулик
травень 2002 року.
А ще пам'ятаю тодішню синю студію ТСН. Вона була чи не найкращою в історії ТСН
Про цікаві моменти. Це питання завжди заганяє мене в глухий кут. Адже цікаві моменти трапляються ледь не щодня. І це завжди якісь дрібниці. Ну чого лише варта Валентина АДОЛЬФІВНА, чиновниця з Фастова, яка шкодує, що в місті повалили Леніна :) Або, коли в очікуванні судового засідання щодо Олександра Єфремова, у вестибюлі суду співаєш разом із колегами «Намалюю тобі» - пісню Тіни Кароль :)
Гумор, гумор, і ще раз гумор. Щасливий, що мої колеги дозволяють жартувати і підтримувати позитивний настрій майже постійно!
У моїй роботі найбільше мене надихає мій чудовий, веселий колектив і нові знайомства майже щодня!
вересень 2005 року. Ньюзрум в АСК
вересень 2010 року
серпень 2012 року




























режисер монтажу

Валентин Островий

в ТСН з 1997 року
Валентин має руки піаніста і ноги спринтера. Якщо «горить» ефір, то це до нього. Він монтує шедеври за лічені секунди. Про монтаж сюжетів в «касетну епоху», легендарну ТСН-івську стометрівку та спогади про початок ТСН, розповідає Валентин Островий:

ТСН – це рівень, це професіоналізм. А ще ТСН – це дуже цікава робота у гарному колективі :)
Щоденно ТСН мене стимулює йти далі та розвиватися у професійному сенсі. Бо на кожному етапі розвитку ТСН використовує новітні технології, оновлює техніку. Завдяки цьому я отримую нові знання та навики.
Свій перший робочий день я не пам'ятаю. А ось перші враження були дуже приємними! Вся робота була добре організована, структурована, на дуже професійному рівні
Працівників новин можна порівняти з лікарями. Ми, як і вони, коли щоденно бачимо людський біль, з роками починаємо трохи черствіти і не пропускати все через себе. Та в мене був матеріал, який мене вразив, який я буду пам'ятати…
На легендарній «стометрівці» в телецентрі бігали всі - і режисери монтажу, і журналісти. Це було щоденне тренування. Але були й прикрі випадки. Так колись давно один журналіст на ній впав і казав, що в нього дуже болить нога, а виявилось, що зламана в нього рука



















редактор

Надія Оненко

в ТСН з 1997 року
Людина-дія, людина-рішення, ловець ексклюзиву вісімдесятого рівня. З камерою ТСН Надія пройшла крізь «вогонь, воду й мідні труби». А після десяти років репортерства стала редактором. Про свій перший сюжет, значення ТСН у житті і про те, що надихає зараз, розповідає Надія:
ТСН для мене - ціла історія. Були переломні моменти. Складні ситуації. Але ТСН вистояла:)
На початку - це був невеличкий талановитий колектив, в якому кожен на відмінно робив свою роботу. І це була чудова школа.
Пригадую, коли я була ще практикантом, мене відправили перевірити інформацію про страйк у Жулянах. А заразом дали завдання «познімати літачки». Тоді я ще не знала, що для зйомок на льотному полі потрібні спецдозволи. Добре, що оператор сказав мені про це вже після зйомок :) Тож я просто з прохідної подзвонила в службу безпеки летовища, знайшла аргументи і за 10 хвилин ми вже були на злітній смузі :)
Мене надихають результати. Глядачі ТСН врятували Настю Овчар, і не тільки Настю. Після її історії, ТСН почала постійно допомагати збирати гроші людям, які опинилися у складних ситуаціях. Це реально рятує життя!
Щодо цікавих ситуацій. Їх було багато. Але завжди вражали люди. Пам'ятаю, як робила сюжет про батька, який шість годин тримав у багажнику машини доньку, бо йому видалася занадто легковажною її поведінка. Така жорстокість мене вразила. А з іншого боку: я робила сюжет про вимираюче село, в якому жила молода родина з дітьми. Вони мріяли переїхати туди, де є школи та лікарні. Після сюжету зовсім сторонні люди, з іншої області, подарували цій родині будинок. І мене вразила така чуйність.



























кореспондент

Станіслав Ясинський

в ТСН з 2002 року
Мандрівник, мрійник, який вміє зупинити мить. Він точно знає, що мрії збуваються, головне не давати іншим їх зруйнувати. Про свої перші дні роботи в ТСН і про те, що надихає зараз, розповідає кореспондент ТСН Станіслав Ясинський:
Свій перший робочий день пам'ятаю дуже добре, бо такі враження залишаються на довго. У телецентрі на вулиці Мельникова, на шостому поверсі якого було два невеличкі ньюзруми та монтажки. Я був шокований – в кімнаті поруч зі мною сидять зірки тодішнього телебачення – в когось ноги на столі, хтось курить, інші грають в комп'ютерну приставку. Потоваришувати виявилося дуже просто :)
А ще я собі уявляв, що вийду на роботу, мені відразу дадуть завдання, я почну знімати. Та виявилось, що мене нікуди не посилають, завдань не дають. І так два тижні. Пропонував свої теми, підходив, запитував.
Після двох тижнів в паніці запитав у випускового редактора, чому не дають завдання, чому сиджу просто так, а він мені: «Та куди поспішати? Зачекай». Просто тоді випуск новин був маленький, всього 24 хвилини, а журналістів було десь чоловік п'ятнадцять, тому й матеріалу вистачало. А ще випускові редактори не квапились давати новачкам роботу відразу :)
В перші роки роботи в ТСН було по-особливому інакше. В ТСН була дуже домашня обстановка. Навіть, дні народження святкувались інакше. Всі залишались на роботі, та могли сидіти до самого ранку – спілкувались, курили, розказували одне одному історії, ділилися досвідом. І серед колег була дуже гарна підтримка – кожному допомагали, незалежно від того - на роботі чи поза нею. Пам'ятаю, як цілий день з кимось з операторів допомагав тягати меблі Едику Лозовому, який переїжджав у іншу квартиру.
Найбільше мене вражає те, що ми робимо протягом всього часу, щоденно… Знімаємо, вишукуємо досить радикальні та сенсаційні речі. Однак, якщо на Заході, таке сенсаційне розслідування спричинить ряд слідчих дій та затримання фігуранта, то в Україні такого майже ніколи не трапляється.
У 2003 році (якщо, я правильно все пам'ятаю) ми з оператором Владиславом Журенком поїхали до Лівії. Леонід Кучма мав зустрітися з Моаммаром Каддафі. Нас поселили в номерах, розміром з футбольне поле. Та на другий день у нас зламалась камера. Ми поїхали до місцевого телецентру, а там охорона зі зброєю, нікого не пускають до будівлі. Ми стоїмо та нервуємо, бо треба знімати, все ж таки візит президента. До нас вийшов інженер з викруткою, спочатку хотів забрати камеру, потім відкрутити видошукач, але ми так і не наважились віддати йому нашу техніку. Оператор був шокований, хоча згодом нам вдалось взяти в оренду таку ж камеру в особистого оператора Кучми. Відзняли кілька стендапів і все! А далі, уявляєте, всі їздять разом з Кучмою по Лівії, працюють, щось знімають, а у нас раптова відпустка! Я гуляв по Тріполі, по цьому старовинному місту, якому більше трьох тисяч років, з фотоапаратом у руках :) В той час до Лівії потрапляло дуже мало білих людей. А якщо і приїжджали, то пересувались лише з гідом та під охороною. А я просто гуляв, фотографував. Навіть бачив, як юрба зловила крадія і готувалася рубати йому руку, і як маленька дівчинка чаклувала.
Якось ми знімали документальний фільм про вмираючі міста. Приїхали в Жовті Води і там вирішили зняти весілля. Перед церемонією, за місцевою традицією, хлопець повинен перенести наречену через місток. Знизу – пересохлий канал, в руках дівчини – пляшка від шампанського, яку посеред моста вона має кинути до низу і розбити на щастя. І от ця клята пляшка не розбивається, а дружки відправляють дітей витягти шампанське, щоб кинути ще раз. Я досі не можу забути, як ці діти спускалися бетонним схилом каналу серед величезних скляних уламків, що залишилися від попередніх весіль. Про безпеку цих дітей ніхто не думав. Далі, вже в РАГСі, під час церемонії звучав не всім звичний вальс, а шансон; під час фотосесії молоді стали під березками та на них почали падати величезні чорні кліщі.
У відряджені в Гавані я ледве не загинув. Заговорився з оператором та не помітив відкритий люк, досить великий, в який я провалився. Внизу текла ціла підземна річка. Там був такий бурхливий потік води, який, мабуть, змив би мене в океан. Та мене, в прямому сенсі, врятував штатив, який я тримав під рукою. Я на ньому зависнув і він мене витримав.

















Бригадир освітлювачів

Сергій Голік

в ТСН з 1998 року
Приборкувач прожекторів, повелитель софітів, майстер світла, який завжди у тіні. Він мав підсвічувати злітні смуги, але проміняв літаки на телебачення.
Бригадир освітлювачів Сергій Голік вперше проливає світло на професійні таємниці і вражає одкровеннями:
В будівлі на вулиці Мельникова всі програми записували в одній студії: і ТСН, і «Сніданок», і «Не всі вдома». Така малесенька студія 40 кв м, з невисокою стелею. Одним словом – комора. З одного боку ТСН, з іншого – «Сніданок». І поки йде реклама, а це 3 хвилини, треба перевернути камери, ввімкнути світло в одній студії, вимкнути в іншій :)
Дуже добре пам'ятаю свій перший робочий день. Мій начальник привіз мене на канал, завів у студію і каже: в тебе підходяща освіта, ти тут сам розберешся. До того я працював лише на великих проектах, де багато людей, тобі кажуть, як і що треба робити. А тут сам на сам. Підходжу ближче, дивлюся, а всі пристрої іноземні, все написано англійською мовою! Перша думка: куди я потрапив? Та мені пощастило! На зміні було два оператори, які заспокоїли мене, показали, роз'яснили.
А потім після зміни я залишався на роботі, брав мануали всього обладнання і через сайт Translate.ru – перекладав та вивчав, як все це працює.
На третій день роботи я вигнав зі студії Роднянського. Так трапилось, що мені треба було готувати студію до програми. І вже половину зробив, а потім до студії зайшли двоє чоловіків. Щось обговорюють. А мені треба драбину переставити. Я їх декілька разів просив відійти, а потім не витримав, та кажу: виходьте до коридору і там спілкуйтесь. Не заважайте мені працювати! Заходить ефірний інженер і каже: ти знаєш, кого зі студії вигнав? Це ж генеральний продюсер (Роднянський) та його «права рука» (Оселедчик). Як усвідомив, то й подумав – три дні пропрацював і досить :)
Я дуже люблю свою роботу. Цікаві гості, цікаві історії та дуже гарний колектив. Звісно, раніше колектив був значно меншим, та зараз канал збільшується, запускається багато цікавих проектів і це дуже приємно :)
Кореспондент

Костянтин Павлов

в ТСН з 2005 року
Костянтин - донбаський бандерівець. Душа ньюз-руму, невиправний оптиміст. За посмішкою майже не видно, але війна розкраяла його життя на "до" та "після". Про своє перше включення з донецького аеропорту та перший робочий день, найяскравіший кадр та зйомки під час окупації, розповідає Костянтин:
В свій перший робочий день я зателефонував тодішньому редактору по регіонах Тетяні Куликовій та представився – «Это вас донецкие отморозки беспокоят» (в 2005 відбувалась помаранчева революція). І мене відразу прийняли на роботу :)
Моє перше пряме включення було з донецького аеропорту, куди прилітали біженці. Через те, що я дуже слабо володів українською, довелося писати текст на папірці. І тримав я цей папірець не під камерою, а збоку від неї. Тож так і вийшло, що під час свого першого включення я розповідав новини не глядачам, а комусь далеко ліворуч
У мене є сюжет, який мені запам'ятався. Як зупинена мить. Під час Євромайдану в Донецьку розгорнули величезний прапор України. І десятки людей опинилися просто під ним. Вони, схоже, були щасливі. Щиро посміхалися. І співали гімн України. І я теж був справді щасливий. Тоді, під цим прапором…
На зйомках у Сартані (це під Маріуполем) мені вдалося потримати в руках тримісячне левеня. Це було круто! 24 лютого 2014 на Майдані я побачив надпис на стіні ПАВЛОВ КА. Думав, це про мене, а виявилося, це про психлікарню

Насправді, таких ситуацій і моментів в журналістиці - тисячі. Та, якщо тобі цікава твоя робота - ти їх бачиш. Якщо таких ситуацій не трапляється - треба йти працювати на завод.
Під час окупації Донецька я три місяці там працював. Декілька разів був на межі провалу. Але ризик був виправданий. ТСН мала ексклюзивні кадри із захопленого Донецька.
Я не хочу, просто не хочу повертатися в Донецьк. Я розлюбив його. Після того, що з ним зробили...
Вдячний ТСН за те, що, мене не просто не покинули, коли я приїхав до Києва – мені допомогли!





















кореспондент тсн

Алла Пасс

в ТСН з 2003 року
Життєве кредо Алли – бути кращою завжди, в будь-якому віці, за будь-яких обставин, залишаючись при цьому порядною людиною. Алла дуже енергійна та водночас дуже чутлива людина. Вона точно знає, що найкращий матеріал можна зробити лише тоді, коли повністю віддаєшся справі. Про сюжет, який буде пам'ятати все життя, своє перше включення, значення ТСН у житті та те, що надихає найбільше, розповідає Алла:
Мудрі люди кажуть: щаслива та людина, у якої хобі (те, що робиться для душі) співпадає з роботою. Так от я - щаслива! ТСН - це висока планка, яка не дає розслабитися, для мене це дуже важливо. ТСН - це велика частка мого життя і цим все сказано. З ТСН я знайшла себе.
Про свій найважливіший сюжет:
На все життя запам'ятаю сюжет про немовля, яке лікарі віддали поховати живим… Ми їхали знімати цю історію як «Боже диво»: селяни нам розповіли, що бабуся над тільцем почала молитися і дитинка воскресла...
Батьки немовляти - дуже бідні люди, з глухого села. Тож в лікарні поставились до породіллі дуже недбало. Коли знімальна група приїхала до лікарні, головний лікар приголомшив: «лікарська помилка»!
Головний лікар був єдиним, хто знав, що щось було не так. Але ми вирішили розібратися та зненацька розпитати всіх лікарів: зі швидкої, з пологового, а також поспілкувалися з тими, хто тільце батькам віддавав.
Від несподіванки та наполегливості журналістів лікарі самі про себе все й розповіли... Після виходу сюжету про факт лікарського недбальства дізналась вся Україна, а винні у цьому лікарі були покарані.
Хоча їх і покарали, та мені вони не простили: в прямому сенсі – дзвонили і прокльонами закидали, що я цю історію винесла на загал. Знаю, що дівчинка ця, названа Ангеліною, зараз жива-здорова. Та у мене ця картинка й досі перед очима, хоча минуло... дуже багато років.
Ще пам'ятаю, як поїхали за кордон знімати про наших заробітчан. Плакала разом з ними під час інтерв'ю, коли вони розповідали свої історії. Не знаю, наскільки правда, але там нам тоді сказали, що ми - перша знімальна група українського телебачення, яка показала про них все "від нелегального переїзду за кордон" до "сексуального рабства".
Досі пам'ятаю своє перше включення. Той жах, той комок, який стрибнув звідкись з живота в горло, потім разом з серцем впав в район п'яток... Все минуло добре. І з тих пір я люблю включення, бо це - особлива відповідальність, над-адреналін.
А от свій перший робочий день не пам'ятаю. Бо спочатку поєднувала зйомки сюжетів для ТСН з роботою на місцевому каналі. І так було кілька років. А вже в 2003 році ми з оператором Романом Дутчаком повністю почали працювати в ТСН. Відтоді я кажу: в мене життя поділилося на «до... і щасливе зараз».
На початку роботи ми «обслуговували» три області: Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку. Переганялися через релейку. Ці перегони – окрема історія! Наприклад, в Тернополі на ОРТПЦ це виглядало приблизно так: оператор тримає якихось 2 дротики, (щоб був контакт), я через дзеркало слідкую за картинкою в телевізорі, чи йде наше відео... :) А в Чернівцях, щоб звук начитки був чистим, треба було ховатися на горищі (кімната з рилейкою поруч була). Там було тихо, без відлуння, але дуже темно. Пригадую, коли в тих же Чернівцях приїзд Президента зняли, а перегнати не можемо, бо вихідний і в приміщення телецентру, де знаходилась релейка, сторонніх не пускають, директор слухавки не бере, а час перегону ось-ось!... з охороною, Боже, як сварилися!!! Але зрештою все вийшло :)
На зйомках я зазвичай так заглиблююсь в процес, що довкола себе нічого стороннього не бачу і не чую. Так ось, знімаючи в Неаполі наших заробітчан пізно увечері (на площі Гарібальді, чи не найбільш кримінальному місці Неаполя - але так треба було для достовірності), ми так захопилася з оператором, що навіть не звернули уваги на купу підозрілих типів, які довкола нас кружляли і дивилися на апаратуру. Не знаю, чим би та зйомка для нас закінчилася, якби не наші заробітчани (не ті, що ми знімали, а геть інші), які підійшли, посадили нас в машину і повезли звідти.
В моїй роботі більше за все мене надихає можливість робити добрі справи, допомагати людям. Їх подяка - для мене найвища оцінка роботи. У нас в офісі в Івано-Франківську є шафа, яку я називаю «Музей корпункту 1+1». Там усе, що під час зйомок нам подарували люди: не тільки писанки чи різьблені тарілки, зроблені професіоналами своєї справи, але й малюнки дітей, браслетик, сплетений зі стрічки школяркою, "букет" з цукерок, який нам подарувала мати дівчинки, для якої ТСН збирала гроші на лікування, і у неї все вийшло! Я все бережу роками до найменших дрібниць!
Що не зйомка, то свято!
Коли розмовляю телефоном і кажу "Це - Алла Пасс, 1+1". І люди чують тільки першу частину і зразу: "Ой, Аллочко, Мазур!!!" :)
Я вже змирилася :)
























оператор тсн

Іван Павлович

в ТСН з 1997 року
Філософ, мрійник, шукач пригод. Попри особисту скромність, за Іваном міцно закріпився образ оператора-спецпризначенця. Він завжди готовий до експериментів та подорожей, хоча колекціонує не візи, а лише, як і 20 років тому, емоції. Про революційні кадри, свій перший сюжет, найяскравіші враження та те, що надихає, розповідає Іван:
Моя історія в ТСН розпочалась з 26 грудня 1996 року – це був мій перший робочий день. Коли я прийшов, мені все дуже сподобалось – і ставлення, і той настрій, з яким ми починали.
Здається, в першому випуску ТСН вийшов мій перший сюжет про відкриття станції метро «Лук'янівська» та першого МакДональдсу біля неї.
Коли ТСН розпочав свій шлях, в команді було п'ять чи шість операторів і стільки ж журналістів. У нас було по три-чотири зйомки за один день. Було важко, але у нас була мотивація. Майже відразу ТСН стала найвпливовішою новинною програмою, яку поважали, до якої прислухались. Бо в ті часи були лише державні канали, які розповідали тільки те, що «потрібно», а тут ТСН - ми говорили і показували все як є – вільно і відкрито! Було неймовірне піднесення. Це нас сильно мотивувало і підтримувало!
А ще, завдяки ТСН я познайомився з Україною, побачив всі найвіддаленіші куточки, бо в перші роки нашої роботи у ТСН не було своїх корпунктів і ми їздили на зйомки по всіх регіонах країни :)
Я брав участь у багатьох масштабних проектах, таких як – «Гарем», «Форт Буаяр», «Перший мільйон». Мені пропонували роботу у серіалах та відомих проектах на інших телеканалах. Але це не моє, бо такі проекти дуже постановочні.
А ТСН – це реальне відчуття життя. Сьогодні ти знімаєш безхатченка, а завтра Президента. Перед твоїми очима проходять всі найважливіші події та різні люди. У новинах неможливо щось повторити – як живеш, так і знімаєш!
Фактично незалежність України розгорталась під прицілом камер ТСН
Що надихає зараз? Розуміння того, що ТСН здатна вплинути на події в країні. Бо ніколи ТСН не прогиналась перед впливом чи статусом когось, чи чогось. Показували і показуємо все як є!





























режисер монтажу

Володимир Маслюков

в ТСН з 1997 року
Володимир – фахівець монтажної справи. Вже 19 років він працює в команді ТСН, і точно знає, яким має бути ідеальний сюжет. Про те, яким був ТСН на самому початку та про речі, які надихають, розповідає Володимир:
Коли стільки років працюєш, то вже й не пам'ятаєш – ти працюєш аби жити, чи живеш, аби працювати :)
Декілька хвилин намагався пригадати, чи є в мене сюжет, який мене вразив, та вирішив, що такий сюжет в мене ще попереду!
В роботі мене надихає насамперед те, що це не остання новина! За нею буде ще, і ще...
Коли працювали в будівлі на вул. Мельникова, бувало йдеш по коридору, а на зустріч - Кучма, заходиш до їдальні - зіштовхуєшся з Вакарчуком, стоїш у черзі, а попереду Олег Скрипка із тацею у руках. І все це протягом трьох хвилин :)


























кореспондент ТСН

Олена Мацюцька

в ТСН з 1997 року
Дюймовочка із залізним характером. Майстриня прямих включень. ЇЇ творчий доробок у кілька разів важчий за неї. Про свій перший робочий день, те як доводиться проводити прямі включення, команду ТСН та що найбільше надихає у роботі, розповідає Олена:
Насправді, наш перший робочий день розпочався за два тижні до першого ефіру ТСН. Весь цей час ми працювали начебто в режимі прямого ефіру, таке собі тренування.
Ми всією командою збиралася, знайомилася один з одним, готували сюжети. Ми всі дуже серйозно поставилися до першого виходу ТСН, тому першого січня всі були на роботі. Для нас це стало найлегшим першим січня.
Це вже легенда, але це правда. На той час спосіб виходу в ефір передбачав запис програми. Тобто 1 січня у 19:30 мала вийти вже готова записана програма. Ми всі сіли й дивимось телевізор, а там концерт Пола Маккартні. От він іде-іде, вже двічі грали «Yesterday», а ТСН не з'являється в ефірі! І тільки хвилин через 15-20 ми нарешті побачили нашу заставку та Аллу Мазур в ефірі. Подивились випуск, привітали один одного й пішли додому. І як виявилося, з того першого січня на мене очікувало двадцять років роботи.
Що для мене ТСН? У мене ніколи не було аналогій, що робота - це сім'я або колектив - це сім'я. Але те, що усі люди, які приходили в ТСН за ці 20 років, були дуже класні – це дійсно правда. ТСН - це споріднений колектив, в якому з самого початку завелося, що всі роблять спільну справу, хвилюються за неї, допомагають один одному.
ТСН завжди прагнула бути першою. За ці 20 років технології змінювались, розвивались. Вже всі забули, що у 97 році ще й пейджерів майже не було, а мобільних телефонів – тим паче. Загуглити щось ми могли лише в своїй голові чи запитати у колег. Новини та анонси ми отримували факсом. Але і в тих умовах ми завжди були попереду. І зараз це продовжуємо робити.
І, якщо говорити про те, що надихає у роботі… То моє натхнення - це відчуття здорового, хорошого азарту. Коли ти встигаєш, коли ти знаєш, що матеріал з'явиться в ефірі "попри всі закони фізики" - бігти до ПТС-ки кілометр на підборах – і знати, що через 5 хвилин ти просто мусиш бути в ефірі, включитися і розповісти все глядачам. Іноді навіть часу ретельно підготувати текст немає. Тоді працюєш так: я маю все зрозуміти сама, проаналізувати. Тоді і глядач все зрозуміє. Оцей азарт встигнути, і азарт встигнути раніше, ніж конкуренти — це супер. Дуже приємне відчуття від роботи.
Свій перший сюжет в ТСН не пам'ятаю. Справді. Але є матеріал, який тебе тримає. Так, новина про збитий над Луганським аеропортом ІЛ з українськими десантниками...Ця подія для мене особисто стала – першою і такою трагічною ознакою війни. Це трапилося в Україні, над нашим аеропортом. Постріл загарбників обірвав життя п'ятдесяти людей. Спочатку з'являлись фотографії з місця події. І от ти дивишся, як сепаратисти з колорадськими стрічками ходять по рештках збитого літака, не пускають наших рятувальників - тієї миті така злість була. Звісно, в сюжеті я розповідала усе, як було. Але чи не вперше я дозволила собі інтонацією показати в сюжеті як я сама ставлюсь до цієї трагедії. Це не було гіпертрофовано. Але такий у мене тоді був стан. Ми дивилися випуск ТСН тієї суботи до кінця усім колективом. Режисери підготували сюжет, де в небо злітає ІЛ. І на фоні неба – пролетіли прізвища усіх тих наших хлопців, які просто пішли боронити Україну...
З приводу сюжетів — їх було дуже багато, багато важких історій, багато виснажливих зйомок. Не лише фізично, але й морально. Особливо, коли колегам доводиться робити сюжети про допомогу хворим діткам. Це важко, повірте. Студенти, які мріють про журналістику – бачать лише кінцевий результат на екрані. А поза ним – це робота «в полі», коли мусиш терпіти холод, маєш стояти понад 10 годин, коли ніде просто присісти. Коли спека, а ніде взяти води. І ти повинен терпіти. Це новини і ти ніколи не вгадаєш, де опинишся.
Ось так я і не думала, що під час Революції Гідності - опинюсь біля поваленого пам'ятника Леніну. Ми швиденько туди перебігли з оператором, почали знімати. І це було просто під випуск ТСН Тиждень о 19:30. Включаємось, все «з коліс». Колеги швиденько допомогли змонтувати відео, і синхрони, і реакцію людей, сигнали машин, все склалося. Звичайно, з місця подій були «стріми». Але коли ми вже вийшли в ефір, я подивилась довкола - а ПТС-ка лише наша, і ніхто не включається. Ми перші із загальнодержавних каналів розповіли країні оцю новину, яка стала символічною для людей у ті дні. І я дуже рада, що саме ТСН на перших хвилинах випуску показала цю подію.
А мої включення - це завжди смішно. Дивитися на них збоку. Через мій невеликий зріст мене дуже важко показати так, щоб було видно, де я стою. Тож мене ставили і на клумбу, і на автомобільний акумулятор, на колесо від машини, стояла також і на валізах від «світла», цеглинках, лавці :) Було одне дуже екстремальне включення. Знімали Євробачення, навпроти Палацу Спорту – будівля міністерства, так там підвищення 3-4 метри. І без загорожі. Мені треба було стояти на самісінькому краєчку, і це так відволікало, що я попросила колегу сісти на край, звісити ноги, щоб я могла обпертися об його спину. Відчула біля ноги його спину, значить все нормально — не впаду!
А ще у нас була така історія. Новина про спалахи на сонці, дуже потужні, які стаються один раз на скільки-то років. Так от, Люда Добровольська як раз в ефірі, каже про те, що спалахи на сонці й магнітні бурі. На Землі можливі збої в роботі атомних станцій, можливе відключення світла… уявляєте практично через декілька секунд— клац і ефір зникає. Саме на цій новині. Здається, тоді по всій країні секунд 10-15 були чорні екрани. Містика :)
ТСН кажуть – якщо треба знайти в архіві те, що знайти неможливо, треба кликати Мацюцьку :) Коли Обама обирався на перший термін, я працювала на зібранні, яке влаштувало посольство США у Києві. Саме в день підрахунку голосів. І ось мені дають інтерв'ю – «...коли Барак Обама був в Україні...» Тут я розумію, що ми просто не знали, що потенційний президент США - приїжджав в Україну. Американці самі не пам'ятали, коли це було. Там, на цьому зібранні я лише побачила фото, на якому Обама ходить біля боєприпасів на якомусь заводі. Приїхала в офіс і почала шукати в архіві. Пошук «Обама» не спрацьовував. За логікою, сенатор із США міг відвідувати утилізацію боєприпасів. Місць, де відбувалась утилізація всього кілька в Україні. Тому півтори години пошуків і ось я бачу, як Обама ходить по заводу, де утилізовують снаряди (США це фінансували раніше). Отже - у нас вийшов хороший і доволі сенсаційний сюжет, де ми не лише сказали, але й показали на відео, як майбутній президент США був в Україні. Хоча за два терміни свого президентства - Барак Обама так і не приїхав до Києва :)






















Кореспондент ТСН

Олександр Загородний

в ТСН з 1997 року

Олександр Загородний – найавантюрніший кореспондент ТСН. На його рахунку 60 країн, п'ять гарячих точок та одна дуже холодна - Північний полюс. Про значення ТСН, свою першу зарплатню та навколосвітню подорож, розповідає Олександр:
Зараз, як і завжди ТСН – це планка, це рівень. Дуже приємно, що через багато років залишився цей імідж. Всі знають, що ми одні з найкращих

В ТСН працюють лише найкращі журналісти, бо підбір дуже ретельний, випадкові люди сюди не потрапляють
Спочатку я прийшов в ТСН на практику, робив свої сюжети, а потім прийшла жіночка й каже: "Ти порахуй свої сюжети і ми за них заплатимо". А я так здивувався, думаю: хіба за це ще й гроші платять? :)
Моє найдовше відрядження відбулось у 2000 році до Північного полюса. Діставалися майже місяць, а побули там лише кілька годин
Здійснив навколосвітню подорож, декілька разів обійшовши полюс. Та мало не залишився на цьому полюсі. В останню хвилину встиг зайти на борт гвинтокрила



Оператор ТСН



Владислав Журенко

в ТСН з 1997 року
Мудрець з дитячою посмішкою, літописець. В його архіві - тисячі годин відзнятого відео. Він один з небагатьох, хто побував у донецькому аеропорту. Про свій найкращий кадр, який буде пам'ятати все життя, власні мрії та значення ТСН у житті, розповідає Владислав:
2005 рік. У забитому богом селі Воронцівка, що на Харківщині, горіла хата. Подібних пожеж стається десятки на рік, але про цю почула вся країна. П'ятирічна дівчинка Настя Овчар зробила неймовірне – винесла з полум'я дворічну сестру. Сестричка не ушкоджена, натомість у Насті було опечене 80% тіла. Лікарі не давали маленькій героїні шансів. Але під тиском телекамер вдалось перевезти її з харківської лікарні до столиці. Волею долі саме Владислав був направлений на зйомки маленької Насті у київське опікове відділення.
Настіну палату я би й зараз показав. Такі білі двері зі склом, на якому сліди фарби. Облупленні від того, що їх багато-багато разів фарбували. Лікар тоді мені говорить:
Ви хочете подивитися? Заходьте!
Лікар запросто запрошує телевізійників до палати до дівчинки, чиє тіло - суцільна рана.
Кажу лікарю: це ж опіки! Має бути жорстокий режим дезінфекції, стерильності. На що він мені сказав, що Настя все одно помре. Мене взагалі дуже складно шокувати, але його відповідь мене шокувала настільки, що складно передати. Я відмовився заходити до палати

Кадр, який Владислав буде пам'ятати завжди, він зняв через скло у дверях до палати…
Маленька героїня, Настя Овчар
Я поглянув дівчинці в очі, а на мене дивиться цілком доросла людина – без страху, без прохання про допомогу, без жалю. Тоді я відчув, що наша присутність – це чи не єдиний шанс на її порятунок. Адже те, що я побачив в її очах, що відчув - мусив передати телеглядачам.
Владиславу вдалось! Через дванадцять діб Настя летіла до Бостону, в одну з найкращих лікарень світу. Зараз Настя - доросла красуня, вступила до медичного. А Владислав, іноді, здалека, слідкує за її долею.
Ціна цього матеріалу стала для мене не телевізійною, вона стала для мене життєвою
Тепер свої найяскравіші кадри Владислав знімає на фронті. Він один з небагатьох, хто побував у Донецькому аеропорту.
2014 рік. Піски
Дебальцеве
Дзержинськ
На фронт потрапив, бо подумав: ага, молоді там стоять, а я що, не зможу? Більш за все мрію зняти перемогу на передовій!
Я - як мала дитина! Відпусти мене від ТСН – і я не буду знати, що мені робити
Творець історії, спортсмен та поціновувач прекрасного. Більше за все любить прямі включення, а також зйомки, які не піддаються плануванню. Про свою першу зарплатню, роботу під час історичних подій та значення ТСН у житті, розповідає Володимир:
Made on
Tilda