Лише кілька років минуло від початку буремних подій на Майдані Незалежності у Києві та центральних площах інших міст України. Поступово частину спогадів перекрила війна на Сході країни, інші моменти з часом просто стерлися з пам'яті.

У спільному спецпроекті ТСН.ua і Українського інституту національної пам'яті висвітлені події кривавого протистояння на Майдані Незалежності очима свідків: звичайних волонтерів, музикантів, письменників, медиків, викладачів та просто сміливців, які ризикували своїм життям, майбутнім та творили історію на очах у всього світу.


НЕВІДОМИЙ МАЙДАН
РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ В ІСТОРІЯХ ОЧЕВИДЦІВ
Лише кілька років минуло від початку буремних подій на Майдані Незалежності у Києві та центральних площах інших міст України. Поступово частину спогадів перекрила війна на Сході країни, інші моменти з часом просто стерлися з пам'яті.

У спільному спецпроекті ТСН.ua і Українського інституту національної пам'яті висвітлені події кривавого протистояння на Майдані Незалежності очима свідків: звичайних волонтерів, музикантів, письменників, медиків, викладачів та просто сміливців, які ризикували своїм життям, майбутнім та творили історію на очах у всього світу.
21 листопада 2013 року
21 листопада 2013 року
Початок протестів
Увечері на сторінці журналіста Мустафи Найєма у Facebook з'явилася пропозиція вийти на Майдан через призупинення процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
24 листопада 2013 року
24 листопада 2013 року
Перше Народне віче
Тисячі протестувальників вимагали відставки уряду Азарова, прийняття усіх євроінтеграційних законів та звільнення Тимошенко. Перші зіткнення з "Беркутом" після спроби прорватися до Кабміну.
Я вважаю, що початком Майдану стала незгода людей з тим, що тодішня влада ставилася до народу як до сміття, постійно брехала.

Ми весь час були на Майдані, бо кожен з нас глибоко в душі усвідомлював: це той час, коли ти можеш вплинути на історію своєї країни, коли ти безпосередньо можеш зробити свій внесок у формування української нації.

На наступний день після побиття студентів, коли Майдан був фактично зачищений, люди зібралися біля пам'ятника княгині Ользі. От, власне, біля цього пам'ятника було дуже багато митців, і саме там зародилася ідея написати пісню "Брат за брата" - вір­ніше, записати її разом з усіма митцями, художниками, поетами і небайдужими.

Було домовлено з "Останньою Барикадою" - Олесем Донієм і Славком Пономарьовим, що вони формуватимуть музичну сцену Майдану. Це було необхідно, тому що багато музикантів і митців мали бажання звернутися до народу.
Фактично з моменту побиття Майдан уже не міг розійтися. Він не міг розійтися тому, що ця нічна драма розгорталася на очах в усієї країни...
Бувало, що ми брали акордеон, трубу і приходили в намети до наших… тепер друзів, а на той момент це були побратими. Ну, наприклад, коломийський намет - наші земляки, і ми часто з ними грілися біля вогнища, грали, співали.

Робили все, що могли, не нехтували нічим: треба було бруківку подавати - подавали, носити шини - носили, співати - ми співали, треба було виступати ввечері - виступали.

Пам'ятаю, як годині об 11-й вечора, саме коли вже якусь частину барикад "беркутівці" відтіснили, і це вже почалася вій­на, а сцена продовжувала ще якось існувати. І от… "Давайте щось придумаємо!" - і ми з нашим басистом Володею Шерстюком і Женею Нищуком беремо діджейське обладнання, ставимо сет і крутимо… таку позитивну балканську музику, таку сонячну, життєрадісну, танцювальну, запальну… Це була містика.

Ну от уявіть собі: там щось димить, там горить, тут людей море, там світло то гасне, то з'являється, і оцей такий балканський звуковий ряд.

Це дуже страшне видовище: ранок, 4-та година, і залишились на сцені… не знаю… осіб із п'ять. Руслана, Нищук, ще якісь політики, Володя Гонський. Залишилися ті, хто не злякався.
Я пам'ятаю, як в одній із сотень потребували захисту. Кажу: "У вас ніхто не стріляє, а щоб стримувати "Беркут", набагато краще придасться мотоциклетне спорядження. Слухайте, давайте ми накупимо багато оцього мотоциклетного захисту. Це і на коліна, і на тіло…" І всі погодилися. На той момент ніхто ще навіть не уявляв, що по людях стрілятимуть.

Згодом хлопець показує дірку на шоломі: "Ось, дивись - це було б на моїй голові!" І стає зрозуміло, що ти встиг, що ти врятував йому, можливо, навіть життя!
29 листопада 2013 року
29 листопада 2013 року
На саміті "Східного партнерства ЄС" у Вільнюсі стало очевидно, що Угоду про асоціацію України і Євросоюзу не буде підписано. Лідери опозиції звинуватили Віктора Януковича у державній зраді. Євромайдан прийняв резолюцію з вимогою його відставки.
30 листопада 2013 року
30 листопада 2013 року
Силовий розгін активістів міліцією
Офіційно постраждали 37 активістів, 35 було затримано.
Я повернувся до Харкова, і до мене зателефонували друзі, які робили флешмоб на площі Свободи, навпроти обласної адміністрації. Ну і, власне, з того для мене Майдан і почався. Під час Майдану далеко не всім ішлося про Угоду про євроасоціацію.

Ми стали проводити щоденні акції, мітинги. З площі Свободи поступово перейшли до пам'ятника Шевченку. Ми там уже не могли збиратися, і наш Майдан відбувався біля Тараса. Ми одразу його розглядали як певний мобілізаційний пункт, бо там збиралися добровольці, які їхали на Київ, там збирали кошти, речі, які ми передавали киянам. Звичайно, харківський Майдан не був таким потужним, як київський, що, в принципі, й зрозуміло. Але в нас усе одно були акції, на які приходило по кілька тисяч людей.

Ми запрошували письменників, музикантів, істориків, журналістів з різних міст. За перші півтора місяця цієї акції у нас виступили Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Ірена Карпа, Сашко Ірванець. Багато музикантів приїздило, той самий гурт "Гайдамаки"…

Ми провели кілька цікавих акцій. Так, була акція з перейменування проспекту Леніна на проспект Леннона - зібралося дуже багато людей, був кількатисячний хід. Отак ми проспект і перейменовували.
Зараз багато хто забуває, що Майдан був не лише в Києві, а й у багатьох містах, зокрема у Східній Україні.
Всі ми регулярно їздили в Київ, брали участь у мітингах, демонстраціях. Я пам'ятаю, ми виступали там з гуртом "Собаки в космосі". Інші музиканти з Харкова також їздили до Києва.

А вже після Нового року ми зініціювали Всеукраїнський форум Євромайданів. До Харкова ми запросили майданівців з усієї України. До нас приїхало до двох сотень делегатів - практично з усіх обласних міст і багатьох райцентрів. І це фактично була перша спроба якось окреслити майданівський рух, якось його структурувати, подивитися, як усе діятиме.

Всеукраїнський форум Євромайданів - це справді було щось нове, коли громадянська ініціатива діє у всеукраїнському масштабі. І діє без якогось партійного керівництва, на громадських засадах. Звісно, дуже шкода, що це не перетворилося на справді більш тривалу ініціативу на кшталт польської "Солідарності". Якби не було розстрілів на Майдані, якби не почалися бойові дії на Сході, з цього могла б постати серйозна структура.

Так чи інакше, це та частина громадянського суспільства, яка тоді для себе вже визначила, що вона не хоче жити за тими правилами, вона їх хоче міняти, хоче змінювати країну і систему. Більшість цих людей від своїх прагнень досі не відмовилися.
Я згадую, скільки було священиків на Майдані в Києві, я бачив їх на інших майданах у всій країні: і в Дніпропетровську, і в Кіровограді, і в Західній Україні, й на Донбасі. Так, священики були, їхня присутність була дуже важлива.

За три місяці Майдану особисто мені трапилася велика кількість надзвичайно позитивних людей. У мене те коло спілкування, яке склалося на Майдані, залишається й досі. Ми займаємося волонтерством, постійно їздимо на Донбас з виступами, гуманітарною допомогою.

Я проти створення міфологем, проти міфологізації Майдану, проти витворення з нього якогось пропагандистського матеріалу. Найважливіше завжди мати повну, чесну і об'єктивну інформацію. Це стосується і розстрілів, і кількості загиблих, імен тих, хто віддавав накази, і тих, хто не віддавав, поведінки як представників правоохоронних органів, так і мітингувальників.

Для мене Майдан - це передовсім загиблі люди, це величезна трагедія, якої, на
превеликий жаль, не вдалося уникнути. Та кількість загиблих людей мусить нас спонукати до якоїсь подальшої роботи - щоб ми не забували, з чого все починалося. Мені здається, що це страшенно важливо. Треба пам'ятати про тих, хто загинув, з тим, щоб робити користь для тих, хто далі живе.
1 грудня 2013 року
1 грудня 2013 року
Сутички з міліцією під час пікетування АП
Травмовано 112 активістів та 45 журналістів.
8 грудня 2013 року
8 грудня 2013 року
Марш мільйонів
На Народне віче вийшли понад 1 млн учасників. Заблоковано урядовий квартал та повалено пам'ятник В.Леніну у парку ім. Шевченка.
ВОЛОНТЕР
11 грудня під час спроби штурму я була на барикаді, на Інститутській, і знепритомніла від газу. Тоді подумала, що треба чогось такого навчитися, бо хтось знепритомніє, а я не знатиму, що робити. Саме тоді я познайомилася з Ярославом Кравченком. Він був медиком, якого саме фаху не знаю, - як на Майдані знайомилися, то зазвичай не розпитували нюансів.

Ярослав був у "Правому секторі", його вже немає - загинув в Іловайську.

Він тоді, пам'ятаю, зібрав нас - шестеро чи семеро дівчат - і провів такий ніби майстер-клас - показував, як надавати першу допомогу: в'язати джгути, штучне дихання робити, коли людині погано, як на ватку солі накладати. Поки він нам це все показував (а ми стояли біля готелю "Козацький"), до нас буквально за годину приєдналося стільки людей - навіть бабусі підходили. Нас згуртувалося осіб 30, які постійно надавали медичну допомогу.

Ярослав як медик завжди був із хлопцями у самому вирі подій, там, де стріляли або чимось кидали. Він відтягував поранених, передавав іншим, а далі, за потреби, їх "швидкі" забирали.
Ми часто спілкувалися із Сергієм Нігояном. Він постійно говорив: "Вам Бог дав шанс боротися, а ви нарікаєте"...
18 лютого я, пам'ятаю, була на роботі, а на Майдані вже почався той страшний штурм. Все місто стоїть, метро перекрили… Я якимось дивом доїхала до "Дорогожичів" - і все стоїть! Все, що в напрямку Майдану від "Дорогожичів", Лук'янівка, вулиця Артема - все стояло! Мені дзвонять люди: "Дуже багато поранених, неси якісь ліки…". Я зайшла в аптеку на Лук'янівці (мусила пішки пройти з "Дорогожичів" до Лук'янівки) - мене попросили купити зеленки, знеболювального, бинтів, таблеток, вати, тампонів, щоб зупиняти кров. Продавець питає: "Це все на Майдан?" Я кажу: "Так". Він мені зробив 50-відсоткову знижку - вважайте, половину купив за свої кошти. Коли виходила з аптеки, він мені крикнув: "Слава Україні!" Я йому: "Героям слава!"

Діставшись до Майдану, кинулася допомагати Ярославу.

"Беркут" і ВВівці наступали з Європейської площі. Коли вони барикаду біля "профспілок" знесли повністю (вона була не дуже добре укріплена насправді), почали закидати бруківкою наших хлопців. Багато хто непритомнів. Ми їх піднімали, тягнули до "профспілок" і зразу надавали допомогу - хтось перев'язував, хтось відмивав від крові…

Ярослав високий був, він усе бачив, що довкола робилося. От він мене потягнув через натовп і каже: "Там лежить чоловік, треба його відтягнути, бо затопчуть". Я його тягнула, мені було важко, і я кричала: "Допоможіть мені!" Якісь чоловіки взяли його і сказали: "Він мертвий". У мене був такий шок… Я навіть обличчя його не можу згадати…
Ми часто спілкувалися із Сергієм Нігояном. Сиділи біля бочки на барикадах. Він постійно говорив: "Вам Бог дав шанс боротися, а ви нарікаєте".

Бо ми казали: "О, нічого не відбувається, все якесь застійне, скільки ми можемо сидіти на Майдані?"

А Сергій говорив: "Прийде час, і все зміниться. Бог вам дав шанс! Ви хіба не бачите, що Бог через вас говорить до Януковича?.. Все зміниться, прийде час. Коли він настане, ви будете боротися з новою силою на новому етапі. А зараз, якщо так, хай буде поки так".
11 грудня 2013 року
11 грудня 2013 року
Нічний штурм Майдану
Уночі бійці підрозділу "Беркут", внутрішні війська і комунальники намагалися витіснити мітингувальників та знести барикади. Активісти через соцмережі закликали всіх небайдужих повернутися на Майдан. Після відкриття метро, кількість активістів на Майдані з 3 тисяч збільшилася до 15 тисяч, що дозволило припинити силовий натиск військ МВС.
13 грудня 2013 року
13 грудня 2013 року
Перший круглий стіл із тодішнім президентом Віктором Януковичем та лідерами опозиції.
Янукович оголосив про введення мораторію на силові дії.

Для мене Майдан став несподіваним. У мене ніби все зупинилося, і робота також, коли Азаров заявив, що ми не будемо підписувати угоду. До речі, я був запрошений на конференцію у Вільнюсі, яка мала передувати підписанню Угоди про асоціацію, і збирався залишатися там на підписання. Але потім нам сказали, що Олександр Квасьневський, німецькі політики не приїжджають, то стало вже зрозуміло, що, скоріш за все, нічого й не буде.

Сам Майдан спрогнозувати було неможливо. Але потім я думав, що жорстокість влади можна було б передбачити. Можна було передбачити, що ця влада не чекатиме, що не буде такої патової ситуації, як за Кучми під час Помаранчевої революції. У цієї влади була інша куль тура, ніби інша традиція насильства - донецька, чи донбаська, в якій виріс і Янукович і до якої звикли всі інші, кого він привів до влади.

Радикалізація Майдану була закономірною, тому що, я вважаю, барикади на Грушевського були побудовані для того, аби провокувати і міліцію, й "Беркут", і владу. Тобто туди йшли люди, які хотіли, щоби сутички були фізичними. І серед тих людей, я думаю, було чимало таких, хто пройшов Помаранчеву революцію і вважав, що та революція програла, оскільки не пролилася кров, не була принесена жертва, а без жертви нічого не зміниш.
Поезія стала громадянською, більш патріотичною… Художня проза зникла, й активні письменники почали писати публіцистику, колонки, пости у Фейсбуці...
Порівняно з Помаранчевою революцією роль митців у цьому Майдані була набагато слабшою.

Під час цього Майдану в перший місяць дискусії велися навколо наметів, але дискутували між собою тільки майданівці, й лише інколи, дуже рідко, приходили ті, що були з ними не згодні.

Це вже було схоже на революцію більш-менш самоосвічених селян і робітників. Було там, звісно, багато дрібних бізнесменів, які теж грамотно все розкладали по полицях.

Та дуже багато було і людей… я б сказав, опортуністів, але не в негативному значенні цього слова… яких ніби "затягла" оця атмосфера революції, яким спочатку взагалі просто подобалося там стояти, разом з іншими відчувати свою дотичність до великих подій, які змінять історію.

Під час Майдану я почав писати книгу про ті події. Вона називалася "Щоденник Майдану" і готувалася для австрійського видавництва замість книжки nonfiction про Україну. Ми вирішили з видавцем, що я щодня записуватиму те, що буду бачити, чути і думати, і надсилатиму перекладачеві, а він перекладатиме і відправлятиме видавцю. В принципі, від 21 листопада до 24 квітня я так і робив.
Знаю, що моя книга допомогла людям зрозуміти ці події, бо дуже багато політиків говорили мені про це. Наприклад, Карл Більдт, коли ще був міністром іноземних справ Швеції, сказав мені, що з моєї книжки він усе зрозумів у сто разів краще, ніж з газет. Те саме говорив англійський політик Вільям Бах, який у Палаті лордів опікується Україною.

Майдан справив великий вплив на письменницьке середовище. Поезія стала громадянською, більш патріотичною. Багато письменників перестали писати прозу. Художня проза зникла, й активні письменники почали писати публіцистику, колонки, пости у Фейсбуці. Поступово з'явилася нова українська література - батальна, воєнна, якої не було від 1991 року, тобто від радянських часів.

Письменники стали набагато заангажованішими у соціальні, політичні процеси, і тепер є небезпека, що вони служитимуть державі навіть тоді, коли у цьому не буде потреби. Відомо, що в Росії є нормою ситуація, коли письменник обслуговує систему, і за це вона своїм коштом "возить" його всім світом книжковими ярмарками, видає його твори, нагороджує преміями. У нас цього немає, у нас була повна незалежність мистецького середовища від державних установ.
СВЯЩЕНИК
На Майдані я зрозумів, що за бажання ми можемо добре зорганізуватися самі, без якогось зовнішнього впливу, хоч могло здаватися, ніби хтось це все придумує.

Для мене як для людини питання вибору не стояло. Для мене гостріше стояло питання як для ректора - чисто людський страх за долю моїх студентів. З боку церкви проблеми не було: вона дуже швидко зреагувала - і Блаженніший, і єпископи і своєю присутністю, і своїми словами дали нам знати, що церква має бути зі своїм народом.

Студенти мене запитали: "Отче, а ми їдемо в підрясниках, тобто в духовному строї, чи не так?" Я кажу: "Ми обов'язково їдемо в духовному строї".
- "А чому?" - "Бо нас мають бачити, що ми є".

І ми всією семінарією, десь до 30 хлопців, виїхали на Майдан. І реакція справді була, бо три десятки молодих хлопців у підрясниках дуже впадали в очі. Вони після цього ніколи мене не питали, чому вони мають бути у духовнім строї.

Це була, напевно, одна з перших місій служіння…
Молоді хлопці та дівчата, які на Грушевського готували "коктейлі Молотова", приходили до нас за благословенням. І для нас не стояло питання - благословляти чи ні...
Новопосталий храм був дуже живим - таким, знаєте, серцем духовного життя. Цей храм функціонував як екуменічний. Можливо, це ще один колосальний дарунок Майдану нашому суспільству. Під час нього жоден священик не ставив питання щодо конфесії. Всі безперервно молилися в цьому наметі - приходили, брали ризи, передавали їх один одному, молилися, і не було жодних таких питань. Оця внутрішня солідарність, об'єднання заради добра і майбутнього України стерло із сердець, з думок конфесійні протистояння і догматичні проблеми, фактично показало, що вони є другорядними і зовсім не важливими.

І не тільки церкви поєдналися через богослужіння. Тут було щось інше - таке глибоке відчуття братерства і солідарності, яке аж бриніло в цій капличці, - це, напевно, ні з чим не порівняти. І воно дало, мені здається, плід, який проростає до сьогодні.
Інший цікавий момент був пов'язаний із тим, що молоді хлопці та дівчата, які на Грушевського готували "коктейлі Молотова", приходили до нас за благословенням. І для нас, священиків, тоді не стояло питання - благословляти чи ні. …Підходить чоловік, у руках ящик "коктейлів Молотова", і каже: "Отче, благословіть, я йду наперед". І звичайно, вділялося благословення, і ми обнімали тих хлопців, і хотіли, щоб вони відчули ту нашу підтримку, відчули, що ми не є якимись сторонніми спостерігачами, що навіть тією спільною молитвою, яку чинимо, стоячи там, ми просимо у Бога благословення для них.

Згадаймо той вітер, який постійно дув від наших барикад - чи то на Грушевського, чи по Інститутській, чи на Майдані. Дим завжди (і це було символічно) повертав у бік силових структур, які воювали зі своїм народом. Це також величезний досвід віри, який здобували люди.

Жодного разу церква не подала голосу за те, щоб когось убивати або чинити якесь насильство. І ми ніколи не погоджувалися на насильство, це також правда. Тому що мовчати, коли коїться зло, - це також зло. І прийняти зло - це зло. Тому, мені здається, таким яскравим був момент, коли священики стояли між двома силами на Грушевського - це був ніби символ того перемир'я, яке давало змогу зберегти життя як з одного, так і з іншого боку.
25 грудня 2013 року
25 грудня 2013 року
Побиття Тетяни Чорновол
Напад на журналістку та активістку посилив протестні настрої мітингувальників на Майдані.
29 грудня 2013 року
29 грудня 2013 року
Автопробіг до Межигір'я
"Автомайдан" організував мітинг біля резиденції Януковича. Учасників було так багато, що автоколона розтягнулася на кілька кілометрів. Активістів зустріла стіна з автобусів і бійців внутрішніх військ.
16 січня 2014 року
16 січня 2014 року
Ухвалення диктаторських законів
У ВРУ із повним порушенням процедури відбулося голосування за ухвалення "диктаторських законів", дія яких звужувала права і свободи громадян.
АКТИВІСТ
У ніч проти 30 листопада передчуттів ніяких не було. Ранком побачив новини, побачив тих усіх дівчат непритомних у крові, яких тягли за шарфи, били в обличчя - мене це вразило просто люто.

А у ніч проти 1 грудня ми переночували на Михайлівській, а зранку я заїхав додому, переодягнувся і знову пішов уже на цей запланований хід. Людей було море. І розуміючи, що я робитиму, я вже був там із прихованим обличчям (у мене не балаклава, а щось інше було - респіратор чи баф).

Я почув, що якісь рухи починаються на Банковій, зрозумів, що ось те місце, де може бути протистояння. Кажу хлопцям: "Хтось має бажання піти туди з "коктейлями"?" З усієї компанії бажання висловили, окрім мене, ще двоє. Ми забрали 9 штук, по 3 на кожного, і пішли вгору, до Банкової.

Я бачив, як заїхав в одну з арок "лазик", мікроавтобус, і з нього ще вийшли люди в штатському і приєдналися до протестувальників. Тоді там дуже дивний настрій був, саме на цій межі протистояння. Воно було, по-перше, дуже агресивне, а по-друге, відчувалося, що все це якимось чином скеровується.
За всю революцію багато "коктейлів Молотова" кидали, але, мабуть, той, з моїх рук, був першим...
Видно було, що метою цієї акції був явно не штурм. І мене здивувало, що в бульдозері за кермом сиділа людина, яка зовсім не приховувала обличчя. Картинка була такою досить дикою, кінематографічною, концентрованою.

Я мав ухвалити якесь рішення. Думав: ну добре, зараз буду кидати. Але я розумів, що можу ж і людей скалічити, це такий дуже відповідальний крок. Я мав цілковито усвідомлювати, що роблю, і дуже захотів подивитися в обличчя тим, хто на тому боці, проти кого я збираюся воювати.

Я підійшов майже впритул і подивився їм в обличчя, бо в них не було протигазів, не було респіраторів, у ВВівців, які стояли у першому ряду, були відкриті обличчя. Я, по-перше, з'ясував, що це взагалі дуже молоді хлопці. По-друге, побачив, що двоє хлопців навіть плакали, і було зрозуміло, що не від газу, а від емоцій. Мені їх стало дуже шкода, і я усвідомив, що в цих хлопців кидати "коктейлі" я не хочу. "Беркут" був далеко за ними, я розумів, що до них я не докину. І я ухвалив для себе таке компромісне рішення - кидати "коктейль" перед ними, і не в натовп. Щоб оцей акт, акт певного тиску, був, але щоби не зашкодити цим хлопцям, бо тоді це було не на часі.
Я втратив трохи цієї агресії, люті і почав спостерігати взагалі за тактикою, за тим, що відбувалося. А тактика була нескладною. Спочатку більш-менш спокійна ситуація, ніхто ні в кого нічого не кидає, потім осіб десятеро починають якось активно діяти, кидати каміння, бігти, їх підтримують інші. Іде хвиля такого удару, наступу на міліцію. Вона починає кидати світлошумові гранати, і люди, як налякане стадо, відбігають назад, метрів на 20 від цих гранат, зупиняються. Потім знов - хвиля на міліцію, знову гранати - хвиля назад.

Дочекався удару гранатами, люди відбігли, і з'явився вільний простір. Розбігаюся кидати… І от коли вже біжиш, коли вже визначився, куди кидаєш, ти вже не можеш сильно змінити ні напрямок, нічого... і тут я бачу, що по траєкторії польоту цього "коктейлю" виходять оператор з журналісткою. І в мене промайнула така дика думка: Хоч би, боронь Боже, зараз не влучило в журналістку чи в камеру".

Слава Богу, воно переліло, летіло так, як треба, розбилося перед цим "живим щитом" з ВВівців, буквально метрів за три перед ними. Після цього я звідти швиденько вийшов. Я був упевнений у своїх діях, у тому, що все зробив правильно, і на часі, і добре, що не кинув у тих ВВівців. За всю революцію багато "коктейлів Молотова" кидали, але, мабуть, той, з моїх рук, був першим.
19-22 січня 2014 року
19-22 січня 2014 року
Початок силових протистоянь на вулиці Грушевського
Україна дізналася про "Правий сектор", оскільки його представники були найактивнішими учасниками.
22 січня 2014 року
22 січня 2014 року
Перша смерть Євромайдану
Загинули активісти Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Юрій Вербицький.
Отримали поранення і померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера.

23 січня 2014 року
23 січня 2014 року
Протести перекинулися на регіони, де захоплюють обладміністрації
Мережею шириться відео жорстоких знущань силовиків над роздягненим активістом Михайлом Гаврилюком.
Зникнення одного з лідерів "Автомайдану"Дмитра Булатова.

МЕДИК
Мені зателефонували близько 2-ї ночі, сказали, що у них є поранений. Кульове поранення: вхідний отвір десь біля ока, вихідний - за вухом, але мозок не постраждав, і може жити. Ми його привезли до лікарні, якої я не можу називати. У нас була така дуже жорстка домовленість, що без кульових. Але я телефоную, кажу: "Слухайте, там хлопець, 19 років. У нього обличчя просто розволочене. Врятуйте!"

Вони офтальмолога привезли. Йому закрили одне око, а друге довелося видалити, бо було пошкоджене. О 4-й ночі ми знайшли пластичного хірурга, який погодився приїхати в іншу клініку і прооперував пацана. Потім я бачила у Фейсбуці його фотографії. У нього немає ока, він ходить з такою пов'язкою, піратською. Такий красивий хлопець... Просто дуже красивий! Це було дуже класно, тому що я рідко бачила своїх "похресників". Я була такою "людиною на телефоні" - на ноутбуці, в Інтернеті. Іноді я днями не виходила з дому.
Не знаєш, що робити?! Іди купи медикам сигарет
Усі знали, що буде серйозне протистояння. Ніхто не усвідомлював, що снайпери будуть розстрілювати людей з дерев'яними щитами…

Вночі зателефонували медики. Це 19-го вже було, здається. Даша телефонує і каже: "Пиши!.." І вона мені диктує, що називається, список "А". Тобто наркотичні речовини, заборонені до продажу в Україні.

Я кажу: "Дашо, ти мені зараз на 6 років по телефону нарозповідаєш!" Вона каже: "А я зараз дам анестезіологу слухавку". І мені анестезіолог говорить: "Розумієте, в нас тут люди помирають від больового шоку. І ми нічого не можемо з цим зробити".

І тут я зіткнулася з необхідністю серед ночі десь узяти препарати зі списку "А". Там було не шість - там на вісім років ув'язнення. Я обдзвонила знайомих медиків, і вони так само сказали: "Ти нас хочеш у в'язницю засадити? І взагалі, ми не маємо доступу до таких препаратів". О'кей. Я взяла і спокійно написала у Фейсбуці пост: "Любі наркомани! Хто знає наркоманів? Хто знає тих, хто знає наркоманів? Здавайте мені своїх бариг". Минуло хвилин 20. Мені написали: "Є отаке, отаке й отаке". Я кажу: "Ось із цього списку треба оці два". Спитали тільки: "Куди везти?" Мабуть, це був якийсь наркодилер, який поїхав і привіз що треба.
Або бізнесмен один... Кажу йому: "Ти мені пробач, будь ласка. Але тут така історія, що потрібні наркотики. Я знаю, що в тебе нема. Що ти не знаєш нікого, в кого є, але я просто всім кажу". Півгодини проходить. Від нього SMS: "Телефон такий. Скажи, що від такої там жіночки. Набирай". Набираю. Мені кажуть: "Така адреса. Приїжджай сама". Я така: "Зараз! Сама прийду, ага!" Викликаю Автомайдан. Мене везуть, наглядають. А там такий собі дядько, вигулює собак. Я до нього підходжу, він мені: "Пішли, із жінкою познайомлю!" Познайомив із жінкою. Я так розумію, це все були перевірки. Він анестезіолог в одній з лікарень, і має доступ. Ми поїхали до нього на роботу. Він виносить АТБнний новорічній пакет, літрів 30, мабуть, напхом напханий пакунками.

Їдемо на Майдан. Він заходить у кожну з цих "операційних", каже: "Хто тут анестезіолог?" І він дістає той пакет і показує йому. Ці анестезіологи Майдану хто як реагував: хтось заплакав, хтось на шию йому кинувся! Людина ризикнула всім заради них.

Такі історії кожен день траплялися. Треба просто вийти до людей, відкрити очі і ти побачиш отакі чудеса маленькі. Або дуже великі.
25 січня 2014 року




25 січня 2014 року




Янукович запропонував лідерам опозиції посади: Арсенію Яценюку - крісло прем'єр-міністра, Віталію Кличку - віце-прем'єр міністра з гуманітарних питань. Обидва відмовилися, вимагаючи дострокових виборів президента.
28 січня 2014 року
28 січня 2014 року
Під тиском громадськості Микола Азаров іде у відставку
18 лютого 2014 року
18 лютого 2014 року
Відновлення зіткнень
Штурм Майдану з водометами та БТР, одну з яких активістам вдалося підпалити.
19 лютого 2014 року
19 лютого 2014 року
Пожежа у Будинку профспілок
Пожежа у Будинку профспілок, у якому загинули активісти. Врятувати вдалося близько 41 особу.
АКТИВІСТ
Я був у школі 18 лютого, працював. У мене був увімкнений приймач, і я слухав, що відбувається в цей момент на Майдані. Зібрав свої книжки, зошити, взяв рюкзак і рушив у бік Майдану.

Я вирішив якось оззброїтися, щоб не стояти голіруч. В одному з наметів був чоловік років п'ятдесяти. Знайшов палицю десь понад метр підхожої товщини. Трішки її мені загострив для руки, щоб зручно було брати. Я за неї взявся, як за меч - для мене це вже була зброя.

Ну, і я пішов вибирати собі, так би мовити, бойову позицію - де я буду зустрічати свого ворога. Підійшов до пам'ятника засновникам Києва. А о 8-й вечора почався спуск силовиків від Жовтневого палацу. Ми намагалися каменюками відігнати силовиків, щоб вони не підходили до нас близько.

Потім мені впало в очі, що серед цих наступальників з'явилися люди з гвинтівками. З лівого боку Інститутської вони почали пристрілюватися до тих активістів, які стояли ближче до них.
Знайшов палицю десь понад метр підхожої товщини. Я за неї взявся, як за меч - для мене це вже була зброя
І раптом я побачив червоний спалах. З рушниці. Але ця куля була не проста, швидше за все, картеч. Я побачив спалах і на його тлі - чорну пляму. А потім воно почало розділятися. І частина заряду якось дугою полетіла до мене, просто на мене, у мій бік. І я, мабуть, просто інстинктивно розвернувся трохи обличчям. Ледь-ледь. Основний заряд пройшов повз мене і вдарився в щити людей, які стояли одразу за мною. Я почув дуже сильний дзвін. А мені, коли я відхилився, один заряд потрапив трохи вище очей, а інший - трохи нижче. Око запливло, я перестав ним бачити. Подумав, що, напевно, його вибили.

Одна дівчина взяла мене за руку і провела на перший поверх Будинку профспілок. Мене тут же оглянули. Око почало дуже каламутно, але бачити. Лікар подивився, сказав, що воно неушкоджене.

Після цього я вирішив повернутися на місце, на свою бойову позицію.

Коли я повертався, побачив вогненний вал, що рухався від рогу "профспілок" у бік пам'ятника засновникам Києва - він ішов під кутом. Туди щось кидали... Ніби створювали нову охоплену полум'ям барикаду. Люди почали активно передавати і бруківку, і запальні матеріали до цієї охопленої полум'ям барикади.
Я трішки відійшов ближче до колони, бо там такі місця, що теж міг би статися прорив. Після того, як силовикам машиною вдалося збити частину охопленої полум'ям барикади, одразу в цей проміжок кинулися "беркутівці". У мене виникло бажання своїм "мечем" захистити наших майданівців.

Певно, така думка у багатьох людей старшого покоління на Майдані виникала. Разом із розумінням своєї відповідальності за те, що не змогли ми в державі раніше лад навести.

Я почав досить хутко просуватися до "беркутівців". Підійшовши, одразу ж завдав удару першому, хто стояв поруч зі мною. По касці. Але він встояв і почав діставати свій кийок. Тоді я вже другим ударом стукнув так, що у нього той кийок упав і рука опустилася.

Я ще завдав кілька ударів, і тут побачив, що до мене наближається якась пляма. Пострілу я не почув. Там шум такий був... Я відчував, що до мене наближається жовта пляма, схожа на долоню. Я ще подумав, що це хтось кийком замахнувся. Я знепритомнів, потім отямився, швидко знайшов свої окуляри, палицю - зброю свою - забрав.

І бачу, що мене захищають наші - люди, які стояли зі щитами, швидко висунулися вперед і стали мене боронити, щоб, поки я лежав, мене не затоптали...
20 лютого 2014 року
20 лютого 2014 року
Розстріл снайперами активістів на вул. Інститутській
Вже о 14:00 було відомо про 35 загиблих. До кінця дня в Україні з'явилася "Небесна сотня".
Розстріли на Майдані й досі розслідують.

21 лютого 2014 року
21 лютого 2014 року
Активісти освистали підписану Януковичем і представниками опозиції за посередництва ЄС і Росії Угоду "Про врегулювання політичної кризи в Україні", вимагаючи відставки президента.
22 лютого 2014 року
22 лютого 2014 року
Втеча Януковича. Нова влада
Верховна Рада України звільнила Тимошенко від відбування покарання у в'язниці. На Майдані колишню ув'язнену зустріли прохолодно.

В ніч проти 22 лютого Янукович тікає з Межигір'я, їде до Харкова, пізніше - до Донецька. У підсумку утікач опинився на території Росії.

Верховна Рада ухвалила постанову, згідно із якою Янукович самоусунувся з посади президента України.

Парламент обирає нову владу: виконувачем обов'язків президента стає Олександр Турчинов.

АВТОМАЙДАН
На Майдан вийшла від першого дня, коли Мустафа Найєм розмістив у Фейсбуці свій відомий допис про чай.

Я мала автівку, і вже через два тижні, коли організувався Автомайдан, я до них долучилася. Спочатку в Автомайдані у мене не було жодного знайомого. Люди просто під'їжджали в якесь місце, ставали в колону, брали прапорці і їхали. Зазнайомилися дуже швидко - люди відкриті, було дуже-дуже приємно, всі жартували, сміялись.

В Автомайдані були люди, середній вік яких складав десь 35 років, загалом - від 30 до 50. Жінок і чоловіків було приблизно порівну. Ще спочатку, коли не було штабу в Укрдомі, можливо, чоловіки кількісно переважали, оскільки тоді це були переважно водії, а вже коли з'явився штаб, то до Автомайдану приєдналася велика кількість дівчат - запрацювала гаряча лінія, потрібно було здійснювати моніторинг…
Мені дуже подобався один зі слоганів Майдану: "Права людини - понад усе". Я сприймаю Майдан саме у цьому ракурсі...
Наше основне завдання було - привезти Майдан додому до можновладців. Тому що коли Майдан стояв на Майдані Незалежності, то їх це бентежило, але не так, як коли ми приїжджали до них додому, коли називали їхні адреси. І від цього вони були дуже злі.

Ми намагалися триматися правового поля. Це була наша позиція, і ми неодноразово робили заяви про це.

Перші наші поїздки, скажімо, до Нового року, були більш-менш безпечними. Хоча коли ми їхали до Клюєва, заїхали у вузький провулок і побачили, що там чергують якісь автівки. Вони намагалися нас заблокувати. Це був перший такий "дзвіночок" - своєрідне попередження про майбутні неприємності.

В Автомайдані був організаційний комітет. Цей кістяк генерував якусь акцію, пропозицію, потім це все виносилося на загал, у більшості випадків усі погоджувались. Усі питання вирішували на вулиці - доки не потрапили в Український дім.
Я входила до організаційного комітету, займалася сторінками у Фейсбуці, медійним супроводом, аналітикою подій.

У мене на той час під будинком уже чергували "тітушки" - ми неодноразово їх ловили. Ситуація, що склалася, була досить серйозною. Була підозра, що всередині Автомайдану, можливо, є якісь спеціально (спецслужбами чи не спецслужбами) "втиснуті" люди. Почали зникати інші наші активісти. Було незрозуміло, на кого можна покластися: хто справжній активіст, а хто "засланий козачок". Нікого з Автомайдану я доти особисто не знала. Багато людей через певні моменти пересварилися. Склалася критична ситуація, і враховуючи ці фактори, я вирішила, що треба певний час перечекати, сховатися, і на два тижні вилетіла з країни. Там продовжувала займатися адмініструванням соціальних мереж - на той час це було дуже важливо, адже і Фейсбук, і Твітер були основними засобами комунікації, до того ж потрібна була координація активістів - певні речі можна було робити дистанційно.

Недовіра виникла після кількох неприємних ситуацій, у які потрапили активісти Автомайдану: побиття, напади "тітушок", блокування… Коли ти розумієш, що певні люди в Автомайдані могли, як мінімум, спрогнозувати це, а як максимум - знали напевне, що так буде, постає запитання: наскільки можна покластися на декого з координаторів руху? Після кількох неприємних сутичок виник Автодозор. Другий розкол відбувся вже після завершення Майдану, коли повернулися лідери і почали з'ясовувати, хто з них "найбільший" і "найкращий".
16 січня 2014 року
16 січня 2014 року
Наметове містечко на Майдані Незалежності припинило своє існування

"
Текст, відео та аудіозаписи надані Українським інститутом національної пам'яті
Фото: УНІАН, соціальні мережі

"
Автор: Марія Максименкова
Дизайнер: Віталій Фоков

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Made on
Tilda