ЛЯЛЯ

Лисак Андрій Васильович до війни працював у службі охорони "Титан", потім одружився, згодом пішов працювати зварювальником, а тоді настала мобілізація. Андрій з позивним "Ляля" потрапив у 95-й розділ, 2-й батальйон, 4-ту роту.

Вдома у Андрія залишилася дружина та маленька донька. У відпустку він приїжджав лише один раз на 10 днів. А коли нарешті повернувся додому, донька його не впізнала. Андрій розповідає про страх, очікування, наступ та адаптацію до мирного життя.

Ми плутаємо автівки біля під'їзду Андрія, вдивляючись в кожного водія, що має
український прапорець, прикріплений до лобового скла. Все, що маємо для
ідентифікації, - номер телефону та образ з минулорічного календаря. Але і це не
працює – дехто після повернення з війни у мир, змінився навіть ззовні.

Навпроти Андрія під час розмови сидить його чотирирічна донька Саша. Поки він
служив, всіх чоловіків у військовій формі з телевізора Саша кликала "татом".

А в нього ж від ліктя до кисті намальоване татуювання із іменем доньки - "Олександра" -
як відповідь на чергові запитання "Заради чого і кого йшов на війну?" І певно,
завдяки кому повернувся назад.
Найважче в аеропорту – чекати. Чекати наступу... Іти в наступ. До кінця, до кордону. Ось і все.
Ця маленька мотивувала мене стояти, обороняти аеропорт. Дитина, жінка, родичі… Жінка навіть не знала, що я там… Якби не волонтери, було б тяжко.
Ми навіть не знали, що таке Донецький аеропорт... Я навряд чи буду розповідати доньці. Коли виросте, дізнається, що це було, та й все.
Руки і ноги трусяться. Але 5 хвилин – і все знову нормально. І далі нічого не буде труситись.
Герої, герої. Які ми герої? Ми звичайні люди, такі як усі. Просто потрапили в АТО.
ПОГЛЯД З АЕРОПОРТУ
Made on
Tilda